Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Тому інші персонажі спектаклю запам’ятовувались лише в одній-двох сценах.
Тим паче, що, приміром, «тема осліпленого графа Глостера була зведена
майже до епізодичної, за її рахунок збільшена любовна інтрига Едмунда
Лише в одній сцені вона розроблялася сильно і виразно — у сцені осліплення
Глостера.
… Просторе підземелля, з якого нагору ведуть вузенькі гвинтові східці, вибиті
у величезній камінній колоні. По них спускається троє зігнутих людей, але
здається, що їх дуже багато, що вони обліпили колону з усіх боків… Внизу —
прикований Глостер. Пластика, ритм, простір, світло — все грає на враження
задавленості, небезпеки, зв’язаності, ненависті. Короткі сутички, зрадницький
удар ножа, труп слуги, що загороджує шлях до втечі, вогненна шуба, що пролітає
перед Глостером в мить, коли він позбавлений ока, — це надає сцені стрімкої
динаміки«» 14 .
Четверта дія починалася з виду мальованого задника: по краях соковито написане
шмаття коричневої темряви, а в центрі — різко ним відтінене — сліпучо
блакитне небо з пишною білою хмарою. На його тлі відбувалася зустріч Глостера
з Едгаром. Потім — щаслива зворушлива зустріч короля з дочкою, Едмунд, який
попав у пікантну ситуацію, вимушений клястися у коханні обом нелюбимим жінкам,
мужня сцена Ліра і Корделії в полоні — аж до фінальної картини режисер
радував глядачів чіткістю та винахідливістю рішень 15 .
У фінальній сцені чіткості і винахідливості, на думку Л. Олексійчука, не меншало.
«Якщо судити останній акорд вистави за її власними законами, щодо режисури
його треба визнати бездоганним, — стверджував театрознавець. — Але
якщо судити його ще й за законами п’єси, то в ньому виявиться багато зайвої
м’якості, розпливчатості ритму і думки. «Нема, нема життя!» — ось єдино вірний
ключ до цієї сцени, вершина трагічного пізнання. Образ кінця світу — те, від чого
не можна відмовитись, не зашкодивши головній думці трагедії, не применшивши
її страшної послідовності» 16 .
Водночас, графові Кенту у виставі відводилась роль «не менш принадлива
і весела, але і не менш трагічна, ніж блазневі. Не прописне благородство і, тим
паче не рабська відданість сюзерену вбачалися у характері загального улюбленця
чесного Кента. Солдатська прямодушність, безстрашна справедливість і ренесансний
авантюризм — три провідні риси цього образу. Чому ренесансний,
коли дія спектаклю відбувається задовго до епохи Відродження По-перше,
тому, що в п’єсі замішані принаймні три епохи, по-друге — занадто очевидна
14
Олексійчук Л. «Король Лір»… — С. 39–41.
15
Там само. — С. 45–48.
16
Там само.
В. Шекспір «Король Лір». Київський академічний український драматичний театр ім. І. Франка, 1959.
Ескіз оформлення (художник В. Меллер)
схожість Кента з героями шекспірівської Англії, і по-третє — нова епоха саме
й виросла з таких Кентів. Проте, Давиденко грав щось дуже несхоже на задумане.
Благородство його Кента йшло не від здорової натури, а від невідомо звідки
взятого альтруїзму .
У першій картині, де Кент — Давиденко невтомно страждав, страшенно
хотілося, щоб він розсердився на короля — це було б істинно по-кентівськи!
У другій картині він з’являвся у личині Каюса, веселого чоловіка, але сценічно
це виходило не надто яскраво, відчайдушний авантюризм цього переодягання
лишався незіграним, й далі він ставав лише маловиразною сюжетною фігурою.
Якесь тепло відчувалося у сцені бійки з Освальдом, але враження зіпсувалося
від дуже поганого володіння актором прийомами виголошення віршованого
слова .
Т. Литвиненко доволі точно грала Гонерілью, але образ, на жаль, не розкривався
у виразних деталях. Люта тварина з жирно прокресленою наприкінці сексуальністю
— контури образу весь час були ті ж самі .
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
626
валентина заболотна В. ШЕКСПІР «КОРОЛЬ ЛІР»
627