Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

кого росту і з високим голосом, говорив, стрекочучи, мов сорока; Держиморда
— Я. Зубко — високий, огрядний, з пропитим басом, кожне вимовлене ним слово
лунало «ніби постріл гармати». Ці двоє дуже кумедно виглядали поруч одне
одного, а їхньою найпам’ятнішою сценою був епізод з 3-ої дії, коли Городничий
— М. Садовський роз’яснював їм, як поводитися з купцями — «тащить і не пущать»
40 .
Серед виконавиць жіночих ролей на перше місце дехто з критиків поставив
Г. Борисоглібську, яка « зробила з Пошльопкіної цілком оригінальний тип»,
чиї «прокляття викликали і сміх і сльози» 41 . «Живі типи старого провінціального
життя» — так назвав В. Чаговець дует Анни Андріївни — О. Полянської та Мар’ї
Антонівни — М. Петляш 42 .
Зважаючи на інтерес, викликаний жвавою дискусією в пресі з приводу нової
вистави, не дивує той факт, що прем’єра «Ревізору» 1 листопада 1907 р. зібрала
у залі найрізноманітнішу публіку. «Була українська частина, що з затаєним страхом
у душі чекала на підняття завіси, бажаючи, щоб усе відбулося якнайкраще.
Був [ворожий] елемент що здалегоди вже радів, передбачаючи провал. Була
й та частина, якій цікаво було глянути на «этот номер» і якій страшенно кортіло
побачити, в якому саме місці п’єси «хохлы» вставлять свій неодмінний гопак» 43 .
Не менш напруженою, ніж у глядацькій залі, була атмосфера й за лаштунками.
Досвідчені актори, для яких це була не перша прем’єра, жадали від режисера
схвалення їхніх костюмів та гриму. Та й сам режисер «ледве стримував у собі
якесь незрозуміле тремтіння» 44 .
І. Мар’яненко не запам’ятав, як гримувався, одягався та пригадував слова
ролі, які геть-чисто вилетіли у нього з голови. Мабуть, нервовість стала причиною
того, що першу дію актори відіграли «на заниженому тоні і затягли темп».
Тому й глядач реагував лише «досить стриманими оплесками». Проте у другій
дії — з виходом Городничого — М. Садовського «діалог налагоджується, і дія закінчується
під виразніші оплески» 45 . В антракті поціновувачі театру збираються
за лаштунками, вітаючи акторів та режисера. Здається, ця підтримка позначилася
на другій частині спектаклю: після перерви актори грають набагато краще
— зі сцени Марії Антонівни — М. Петляш та Анни Андріївни — О. Полянської
сценічна дія остаточно захоплює глядача і настає «перелом у сприйманні ви-
40
Василько В. Микола Садовський та його театр. — С. 52.
41
Чаговец В. «Ревизор» на сцене украинского театра…
42
Там само.
43
Садовський М. Мої театральні згадки. — С. 166.
44
Там само.
45
Мар’яненко І. Минуле українського театру. — С. 159.
стави». Попри те, що частина глядачів демонстративно полишає зал, виконавці
почуваються на сцені впевненіше, і вистава завершується під бурхливі оплески
публіки 46 .
«Ревізору» в театрі М. Садовського судилося довге (довжиною у сім років)
та успішне сценічне життя. Критика поставилася до спектаклю дуже прихильно.
Приміром, рецензент газети «Киевские вести» зазначав: «Ревізора» зіграно настільки
добре, з таким ансамблем, з таким почуттям такту і розумінням кожним
з виконавців своєї задачі, що трупа може сміливо залучити «Ревізор» до свого
репертуару, як одну з найбільш вдало виконаних п’єс» 47 . Утім, успіх не запаморочив
голови очільникові театру — він продовжував працювати над виставою,
що й відзначала тогочасна преса: «Навіть, рівняючи її до першої постановки,
тепер п’єса проходе ще краще, з надзвичайно старанно обміркованими деталями.
Видно, що і режисура, і артисти не перестають працювати, дякуючи чому
«Ревізор» у Садовського проходе зразково » 48 .
1911 р. театр показав гоголівську виставу на гастролях у Петербурзі, здобувши
і там високу оцінку. Наступного дня після вистави столична газета
«Обозрение театров» писала: «Безсмертна комедія Гоголя знайшла собі гідних
втілювачів в особі малоросів. Геніальна сатира, пройнята блискучим гоголівським
гумором, якнайкраще підходить до вчорашніх виконавців. Багато продуманості,
багато життя в їхній грі». О. Суворін, який перед початком вистави
жартома кинув Садовському кілька в’їдливих реплік, після третьої дії знову
зайшов до нього у супроводі двох генералів із царськими коронами на еполетах
і, віддаючи доземний уклін, сказав: «Привіт тобі, Миколо Карповичу, від
усього Петербурга! Спасибі! Ніяк не сподівався! Адже Александринка — колиска
«Ревізора», але ти вніс щось свіже, нове. Я відчуваю запах гоголівських
степів» 49 .
Мабуть, єдиним опонентом вистави залишився часопис «Театр и искусство»,
де черговий рецензент знову «пройшовся» по спектаклю та його творцям:
«Постановку перекладних п’єс на українській сцені у трупі Садовського треба
визнати загалом задовільною, хоча, з іншого боку, артисти виказують непідготовленість
й примітивність гри, відсутність серйозної школи, деяку некультурність,
що виявляється у загальному нерозумінні психології персонажу». «Добре
ще, хоч не дуже вилаяв!» — так прокоментував цей «випад» М. Садовський 50 .
46
Мар’яненко І. Минуле українського театру. — С. 160.
47
Киевские вести. — 1907. — 3 нояб. — № 141.
48
Цит. за: Тернюк П. Іван Мар’яненко. — С. 66.
49
Там само.
50
Садовський М. Мої театральні згадки. — С. 168.
розділ перший УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1900-х НА ШЛЯХАХ ОНОВЛЕННЯ ПАРАДИГМИ «ПСИХОЛОГІЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
44
юлія раєвська М. ГОГОЛЬ «РЕВІЗОР»
45