Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

виз нати помилки, вислухати поради воєначальників молодшого покоління, зважи
ти на нові обставини і нові погляди на ведення війни, зрозуміти хибність власних
вчинків. Прагнення завжди бути величним, статечним, імпозантним не відповідало
внутрішній обмеженості, невисокій культурі, прямолінійності, а ча сом
і відвертій грубості. Герой О. Ватулі неспроможний перебороти себе, бо оточив
себе підлабузниками, брехунами, безвідповідальними «трубадурами» —
Крикуном (Г. Нелідов), Хрипуном (С. Гуменюк) та Удівітельним (І. Кононенко).
Майстерно поєднуючи публіцистичні, драматичні та сатирично-гротескові
сценічні барви, режисер досяг гранично виразного й злагодженого акторського
ансамблю і, що особливо принципово, зумів масштабно і психологічно переконливо
розкрити яскраво індивідуалізовані постаті позитивних героїв — військових
командирів нової формації, що протистояли «горловщині».
Психологічно й емоційно правдиво змалював талановитого воєначальника,
щиру, чесну, самовіддану людину Огнєва В. Добровольський. Сміливо й непохитно
відстоював молодий і обдарований стратег свої позиції, не боячись гніву владного
командуючого фронтом, про якого його брат, директор авіазаводу Мирон
Горлов (О. Романенко) з гнівом говорив: «Треба бити в кров, вщент і якнайшвидше
замінити їх іншими, новими, молодими, талановитими людьми. Інакше можна
загубити нашу велику справу».
Проти косності, невігластва, самозакоханості виступали також старий кавалерист
генерал Колос (Т. Юра), член Військради Гайдар (Д. Мілютенко). Вони
активно протистояли «горловщині», і в цьому було чи не найбільше досягнення
вистави «франківців».
Критика високо оцінила нову роботу колективу, відзначивши і злагоджений,
органічний виконавський ансамбль, і провідних виконавців, зокрема грізного
у своїй ненависті до фашистів Огнєва — В. Добровольського і юного, безкомпромісного
патріота Сергія Горлова — Є. Пономаренка, і багатопланову, деталізовану
режисуру. «Постановника спектаклю народного артиста Гната Юру можна
вітати з новою великою творчою перемогою. «Фронт» прозвучав з надзвичайною
силою, виростаючи в емоційно схвильоване, реалістично правдиве, сповнене переконливих,
живих, повнокровних образів сценічне полотно. Тут виявилася велика
майстерність Гната Юри, який зумів надзвичайно скупими і максимально
виразними засобами розкрити і донести до глядача основну тему п’єси, її простоту,
патріотичність і силу більшовицької правди»,— підкреслювали зосібно
А. Борисов і Д. Наумов у газеті «Прииртышская правда» 22 листопада 1942 р.
Поряд з суворою, мужньою простотою спектаклю «франківців» монументальна
постановка «Фронту» в Харківському театрі ім. Т. Шевченка, здійснена
режисером М. Крушельницьким і художником В. Меллером, звучала більш оптимістично
і романтично піднесено. Прем’єра «шевченківців» відбулася відразу
О. Корнійчук «Фронт». Київський академічний український драматичний театр ім. І. Франка, 1942.
Ескіз декорації (художник М. Драк)
ж після розгрому німецько-фашистських загарбників під Сталінградом, тому
могутній подих перемоги й життєствердний настрій «відлунювали» у героїкоепічному
спектаклі, у створенні якого М. Крушельницький широко використовував
традиції національного музично-драматичного театру, включаючи в напружену
театральну дію пісню, музичні фрагменти, елементи суміжних мистецтв.
Вистава починалася прологом. На тлі піднесеного оркестрового звучання відомої
пісні «Священна війна» В. Лебедєва-Кумача та О. Александрова промені
світла вихоплювали плакат «За Батьківщину!», а далі на екрані йшли документальні
кінокадри бойових епізодів, вводячи глядачів у конкретну фронтову обстановку.
Образним контрастом до напружено-динамічної, перейнятої грізними,
драматичними інтонаціями й ритмами музики Б. Крижанівського ставала перша
сцена у величезному, імпозантному кабінеті Івана Горлова, в характері якого
І. Мар’яненко підкреслював насамперед інертність, спокійну самовдоволеність,
упертість, неуцтво. Пристрасно, романтично окрилено, з повною віддачею грав
молодого генерала Огнєва О. Сердюк, утверджуючи головну тему спектаклю —
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
540
юрій станішевський О. КОРНІЙЧУК «ФРОНТ»
541