Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Мудрий І. Мар’яненка попри різноманітні прояви характеру, які актор намагався
подати яскраво й переконливо, все ж був не так живою людиною, як ожилим монументом
київському князеві.
Цей висновок підтверджують, скажімо, слова свідка вистави, який переконував,
що часом образ Ярослава «тьмянів» через устремління до того, аби він,
як головний герой драми, «резюмував те, що відбувається». «Але героєві драми,
— вів далі рецензент, — навіть якщо він наречений м у д р и м, годиться не резюмувати,
але діяти, почувати й мислити, не піддаватися самоаналізу, але вирішувати
людські долі» 23 . Та сама думка про безсмертя народу, що рефреном
звучала впродовж вистави, не пронизувала дію п’єси, але лише декларувалася
Ярославом — І. Мар’яненком, не стаючи природним висновком з усіх суперечок,
зіткнень і подій спектаклю. Надмірна декламаційність й статурність вочевидь були
на шкоду образу київського князя, замість підійняти його над сценічним оточенням
у глядачевому сприйнятті, навпаки, місцями відводили фігуру Ярослава
на другий план 24 .
Образ ченця-богомаза Микити мав окреме надзавдання — його стосунки
із князем допомагали повніше охарактеризувати суперечливу натуру Ярослава,
а за великим рахунком — довести правильність Ярославових репресій. Глядач мав
побачити, як кревний месник (Микита має намір помститися за смерть батька —
новгородського посадського Коснятина, звинуваченого князем у бунтівницьких
намірах й страченого за його наказом) відмовляється від помсти й стає прибічником
князя. О. Сердюк, впродовж вистави демонструючи внутрішню боротьбу
свого героя між почуттям особистої образи і громадянського обов’язку, підводив
глядача до думки, яка навертає Микиту на шлях служіння інтересам князя:
«Але чи варто мстити Ярославу, Коли тепер будує він державу».
«Ми шукали і темні складки капюшона, і пасма чорного волосся, які мусили
підкреслювати полум’яність погляду і мармурову суворість обличчя
Прагнули в епічних віршах Івана Кочерги передати інтонацію живої мови, силу
пристрасті, що її породжувала складність психологічних рухів душі» 25 . Микита
— О. Сердюк був стриманим, часом здавався холодним. Чорний одяг монаха ніби
сковував його рухи, чорний капюшон надійно приховував вираз обличчя. І лише
тоненька тріпотлива свічка в руках ніби відбивала тривогу, що краяла серце
Микити — О. Сердюка. Це поєднання могутніх, вулканічний пристрастей, що кипіли
у ньому, прозирали у погляді, з мінімальною мірою їхнього фізичного виразу,
їхнього декламаційного виголошення, цей чіткий, майже графічний малюнок
23
Михайлович А. Из тьмы веков // Театр. — 1947. — № 10. — С. 4–5.
24
Там само. — С. 5.
25
Сердюк О. Чудо театру // Український театр. — 1974. — № 5. — С. 8.
створювали, на переконання критика,
непоборну принадність образу Микити
— О. Сердюка 26 .
Осягання правди стало рушійною
силою образу. Душевні бурі наклали
відбиток на холодне чоло Микити —
О. Сердюка. Глядач бачив плин його думок,
дивився на складну боротьбу між
любов’ю й ненавистю, добром і злом, які
відкривалися у гострому наче лезо погляді,
у вогні монологів. Однак, розумний
і прозорливий Микита — О. Сердюк
не міг не усвідомити Ярославової правди.
Прихована ворожість, гнівний погляд,
холодна стриманість перших сцен спілкування
з Ярославом — І. Мар’яненком
поступалися місцем м’якішім інтонаціям,
спокійним жестам, світлішому поглядові.
Заглибленість у себе, мовчазність,
приховування власних думок і почуттів
змінювалися на більшу відкритість,
Микита — О. Сердюк
на обличчі замість гніву з’являлася одухотвореність.
Примітним у їхніх стосунках з князем було те, що Ярослав не перемагав
Микиту, але переконував його. Образ сягав справжньої драматичної висоти,
коли Микита — О. Сердюк, відхиляючи намовляння новгородських заколотників,
відмовлявся від помсти і зі зброєю в руці йшов битися з ворогом і гинув 27 .
Схожим надзавданням був навантажений у спектаклі образ каменяра Журейка,
який несподівано став посередником у перемовинах між Києвом та бунтівним
Новгородом. Ю. Костюченко створив дуже привабливий та яскравий характер
— романтичний образ юного чоловіка, відважної, гордої людини з народу, для
якої огидно раболіпствувати перед варязькими «лицарями», озброєними з ніг
до голови, яка радше помре, ніж терпітиме знущання й образи 28 .
Колоритною, живою була у виставі постать ченця-переписувача Свічкогаса.
З тонким гумором Є. Бондаренко виявляв його натуру гультяя, п’яниці, любителя
26
Михайлович А. Из тьмы веков // Театр. — 1947. — № 10. — С. 4.
27
Горбенко А. Харківський академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка
— С. 140.
28
Михайлович А. Из тьмы веков…
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
600
марина гринишина І. КОЧЕРГА «ЯРОСЛАВ МУДРИЙ»
601