Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

А. Чехов «Дядя Ваня». Київський академічний Молодий театр, 2003.
Войницький — О. Вертинський, Соня — Р. Зюбіна, Єлена Андріївна — Н. Васько (праворуч)
ної допомоги, часом екстатичність її всепрощення змушувала пригадати Сонечку
Мармеладову. Фінальний монолог Соня — Р. Зюбіна переживала в стані афекту
— у молитовному екстазі вона простягала руки догори, ніби заклинала небеса
пропустити довгий, довгий ряд днів і гайних вечорів, які їм з дядею Ванею ще
треба прожити, натомість прямо зараз подарувавши їм відпочинок.
Р. Коломієць, оприявнюючи відгуки на виставу Молодого театру учасників театрального
фестивалю у польському Ельблонгу навесні 2008 року, завважував
їхню суперечливість: комусь здалося, що комік-буф О. Вертинський не підходить
на роль Войницького, когось здивував карикатурно-значущий з бородою до пупа
Дуремар — Серебряков В. Шептекіти, хтось переконував, що Єлену — Н. Васько,
котра виглядала, як хронічна депресантка, не виведе з цього стану ні холерик Войницький,
ані професійний спокусник Астров, когось спантеличила надто наїв на
віра Соні — Р. Зюбіної у те, у що, мабуть, ніхто вже давно не вірить 9 . Як на мене,
9
Коломієць Р. Театральна весна в Ельблонгу // Укр. театр. — 2008. — № 4. — С. 12.
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
732
що істина про згублене життя, яка щойно відкрилася йому, ніким з оточуючих
не усвідомлювалась. Шукаючи хоч якійсь вихід з цієї неможливої ситуації, яка,
мабуть, здавалася Войницькому — О. Вертинському по-справжньому абсурдною,
він то «накидав на плечі» гоголівську «шинель», то стріляв у професора,
то за гортався у карту Африки, нікому і ні для чого іншого тут не потрібну, то
ви ла зив на горище і звішувався з балки, як печальний П’єро — символ вічного
страждання — слухаючи останній монолог племінниці.
Одну із центральних для вистави думку про те, що нормальний стан людини
— бути диваком, Астров — С. Боклан, як годиться за текстом п’єси, оприлюднював
у передостанній сцені. Таким чином, С. Мойсеєв, змістивши вісь конфлікту
ближче до фіналу, практично всю дію віддав під експозицію, впродовж неї лише
окремими штрихами намічаючи рух драми. Так Соня — Р. Зюбіна буквально
на колінах умовляла Астрова — С. Боклана кинути пиячити і згадати, яким «витонченим»
він може бути. А він у відповідь лютився не на жарт, усвідомлюючи,
як бездарно кинув усе те, що любив донедавна, промінявши на примарний роман
із чужою дружиною. Згодом — прощаючись — він мішатиме злість з надією, тугу
за неможливим із упевненістю в тому, що і сам би загинув, і їй не минути лиха, і з
відвертою чоловічою жадобою окреслюватиме на дверях контур Єлениного тіла,
наче карбуючи його, лишаючи там назавжди.
Здавалося б, хто встоїть перед таким привілеєм — бути жаданою та коханою!
Єлені — Н. Васько тому й було нелегко з Астровим — С. Бокланом, що його кохання
вона жадала не менше, ніж він її. Але як же бути із Сонею, з котрою щойно
налагодила стосунки, відчула жіночу спорідненість і закружляла у танку, розкинувши
шаль-крила! І перед чоловіком соромно, і адюльтер на очах у всіх — це
якось дивно… Але ж кохання! В цім двобої вона лишиться переможницею — хоробрий
погляд на Астрова — С. Боклана напередодні від’їзду — і водночас переможеною
прохачкою: «Я про одне вас прошу: думайте про мне краще».
В той же час, Серебряков — В. Шептекіта носив «нормальність» наче прапор.
Цей персонаж був схожий на Серебрякових у інших версіях «Дяді Вані», передовсім,
мабуть, на образ професора, створений А. Гашинським. Втім, у концепції
чеховської п’єси, запропонованої Молодим театром, цей — хрестоматійний —
Серебряков був, по-моєму, доречним — уособлював такого собі середньостатистичного
self-made man, який роздувається від гордості, перелічуючи власні заслуги,
і наливається жовчю та злобою, коли хтось тих заслуг не визнає.
Таку моральну потвору були здатними сприймати лишень двоє: маразматична
стара Войницька — Є. Стебловська та Вафля — І. Портянко, який по-можливості
уникав будь-якої сварки — хапав гітару і нумо награвати черговий романс.
Мабуть, ще й Соня — Р. Зюбіна — безмежна у своїй доброті. Часом здавалося,
вона виживе у будь-якому бедламі, аби там знайшлися ті, хто потребує жертовмарина
гринишина А. ЧЕХОВ «ДЯДЯ ВАНЯ»
733