Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

О. Галін «Зірки на вранішньому небі». Харківський молодіжний театр-студія, 1988.
Ганна — Н. Ляшенко, Лоран — М. Короткова
ротна, незалежна ані від бажань людей, ані від їхньої волі. Вони не хотіли цих змін,
не чекали їх. Мало того, перша половина дев’яностих багата на п’єси, де всі зміни
лише на гірше Теперішнє завжди гірше за минуле, а майбутнього, як правило,
немає. Його не бачать, про нього не мріють. Усе, на що вистачає героїв, — це
наміряти собі минуле (тут найвиразніше простежується в цьому — спорідненістьспадкоємність
«Зірок…» із «На дні» М. Горького — А. Л.) І навіть якщо
головний герой або героїня ще молоді, у них все одно немає майбутнього: наприклад,
молодими є повії з п’єси Галіна «Зірки на вранішньому небі» 4 .
…У виставі існує гранична точність «соціальних портретів» героїнь, «шлейфа»,
що (його) кожна з них приносить до занедбаного бараку з іншого, «нормального»
життя. Та соціальна влучність — не самоціль для театру, бо загальний діагноз
набагато ширший: страшенна взаємовідчуженість людей, котрі відсутністю
4
Дубнова М. Театральная публика девяностых: бывшие, небогатые и немолодые //
Знамя. — 2003. — № 2.
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
776
розмови до жартів (багато інших актрис у цій ролі просто невдало комі кують,
зображуючи п’яничку), тому й кидається на Валентину, не даючи їй проходу:
«Ва лю… Подивись… Що в тебе, серця немає…». Але змінити вона вже нічого
не зможе. Її трагедія — трагедія безсилля добра.
Лоран (М. Короткова) — абсолютна протилежність вже набутому щодо цієї
ролі стереотипу. Жодної романтичності, мрійливості, піднесення — лише сарказм,
іронія, гірка зневажливість. Роман (з Сашею) для неї є не шансом на порятунок,
а своєрідним актом самоприниження; вона йде на це від усвідомлення
остаточності свого падіння.
У Марії (С. Воронкова) химерним чином поєднуються тендітність, дитяче бешкетування
та жорстокість, безжальність до себе та інших. Старанність Марії в удаванні
з себе приблатненої «королеви підворіття» викликає і співчуття і огиду.
Нічого жіночого, тільки звірячий інстинкт захисту сина, озлоблення, затятість
— такою є Валентина (О. Тимофієнко). Промовляє вона — наче цвяхи забиває,
говорити з нею марно — все одно не почує.
Жорстока, тупа сила — Клара (Н. Спекторова): завжди напідпитку, з важким,
карбованим кроком, хрипким, бридким реготом.
Сюжетна колізія, з одного боку, зачіпає їх усіх, але з іншого — не розкриває повною
мірою характери, мотиви, наміри. Усе спрямоване «в себе». Люди розмовляють
лише тоді, коли самі хочуть (а не хочуть — відмовчуються), можуть замовкнути
на півслові, ніхто нікого не спонукає на відвертість, а чужі сповіді неспроможні
похитнути внутрішню байдужість. Майже кожна фраза завершується крапкою,
після якої продовження розмови неможливе — нема за що зачепитися. Кожний
живе немовби через силу. Нескінченно триває гнітюча, в’язка розмова, нескінченно
тривають безпросвітні внутрішні монологи персонажів, яких ми не чуємо, але
здогадуємося про них. Від звукової партитури вистави залишається враження дискретності,
невпорядкованості, бо кожний має свою «тональність», і «ансамбль»
неможливий. Жодних точок зіткнення, панують дисонанси, випадкові перетини
слів, фраз, тем, устремлінь. І це стає виявом дисгармонії світу взагалі.
Усе, що наболіло в героїв, проривається в різких рухах; криками, істериками,
бійками, бридким куражем «з п’яних очей». У цьому сенсі вистава є навмисне
жорстокою, вона б’є по нервах без жалю, навідмаш. Конфлікти гранично загострені,
але кожний вибух закінчується так само раптово, як і спалахує. Бо сьогодні
нічого принципового немає — усе вже там, позаду. А між тим, в атмосфері
панування «непринципового» та випадкового на наших очах вбиває себе Марія.
За влучним спостереженням літературного критика М. Дубнової, «у долі більшості
персонажів п’єс-лідерів (маються на увазі 1990-ті — авторка статті помилково
відносить п’єсу О. Галіна до цього періоду, але сам «діагноз» встановлений
нею точно — А. Л.) обов’язково відбулася зміна, причому зміна фатальна, незвоанна
липківська О. ГАЛІН «ЗІРКИ НА ВРАНІШНЬОМУ НЕБІ»
777