Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Персонаж М. Боклана недаремно нікому «не довіряв» здійснення вироку,
йшлося ж бо про вистраждане право, здобуте самостійною виснажливою працею
на самому дні душевної прірви. Визнання героєм гріху відбувалося поза
подіями п’єси, а на кону зазнавало «спокуси» заплутаними стосунками з усіма
учасниками трагедії, щоби урватися самознищенням. Дивним чином зовнішність
актора М. Боклана — гарного, ставного, хоча й вайлуватого, посилювали авторські
характеристики персонажа, його точний і стильний костюм. Кепі, просторі
брюки з манжетами і характерною для початку 1950-х завищеною лінією талії,
шкарпетки на підтяжках, з якими чоловіки розпрощалися у ті ж роки, важкі
стоптані черевики, що поруч із віденським стільцем, прямо таки вимагали асоціацій
із живописним шедевром Ван-Гога, а особливо, коли якоїсь миті черевики
опинялися на стільці. Колоритний персонаж М. Боклана чимось нагадував героїв
Ж. Габена, саме тих, які царювали на кіноекрані у 1940–1950-ті. Хрипкий голос
М. Дитріх, щоразу «спалахуючи» у виставі Д. Лазорка, тільки загострював цю
ілюзію. Схожими французький актор та персонаж українського актора здавалися
й за характером внутрішнього драматизму: все у постаті Жоржа дихало трагедією
скривдженої сили.
У цьому сенсі йому «до пари» була Жанна Г. Розстальної, яка з першої появи
самим лише виглядом, поведінкою, манерами викликала у пам’яті образи кіногероїнь
тієї ж доби — дуже жіночних. Її не псувало важке пальто-шинеля вдягнене
прямо на білизну — чорну комбінацію. Трохи лінива грація жінки, втомленої
страшними спогадами, органічно змінювалася грайливістю любовного хвилювання,
але найчастіше станом схожим на прострацію, коли вона застигала, ставала
ніби скутою трагічними й виснажливими думками про минуле. Проте страждання
Жанни жодного разу не «забруднювалося» істерикою, природні шляхетність
та гідність позначали кожний її крок. Пластика героїні — м’яка й музична, робила
непомітними переходи від драматичних до танцювальних сцен, окреслювала
її власний простір як гармонійний, попри жахливі обставини життя. Навіть нове
материнство виглядало у Г. Розстальної не викликом року, а виразом природного
тяжіння жінки до свого головного покликання. Створений актрисою образ лишився
найзагадковішим у цьому спектаклі. Трагізм долі Жанни, переобтяжений
переживаннями через смертний гріх найближчих людей — чоловіка і дочки, міг
би зруйнувати її внутрішній світ, як він зруйнував світ родинний. Але так не ставалося.
Ніжна й м’яка героїня Г. Розстальної мала духовну міць крицевої сили.
Залишаючись звичайною жінкою, вона, чим далі більше, викликала в уяві образи
античних героїнь, а в жахливу мить самогубства Жоржа — кам’яніла і ставала
схожою на сфінкса. Здавалося, ніби Жанна тієї хвилини внутрішньо «прозрівала»,
раптово збагнувши якусь сокровенну таїну буття, і сама ставала частиною
цієї «таємниці».
Г. Клаус «День кохання, день свободи». Київський Молодий театр, 1997. Д. Лазорко з учасниками вистави
Г. Клаус «День кохання, день свободи». Київський Молодий театр, 1997.
Жорж — М. Боклан (ліворуч). Жанна — Г. Розстальна (праворуч)
розділ четвертий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1990–2000-х: У ПОШУКАХ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
882
наталя єрмакова Г. КЛАУС «ДЕНЬ КОХАННЯ, ДЕНЬ СВОБОДИ»
883