Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

товки, акторського виконання, а тієї громадської думки, творчої атмосфери, яку
створило «громадянство», літературні робітники та акторські кола м. Києва» 7 .
Підступну й жорстоку натуру Франца Моора П. Саксаганський оприявнював
поступово, ніби зриваючи одну за одною маски з його обличчя. Першою — маску
люблячого сина, яку Франц натягнув аби розсварити батька із братом, позбавивши
Карла спадку. Одначе сина «з батькових обіймів» Франц — П. Саксаганський
«виривав» поступово, крок за кроком, неначе й справді боявся вбити батька
«бідними вустами». «У першому діалозі Франц п. Саксаганського не виявляє
ні тривоги, ні хвилювань з приводу задуманого насильства над батьком
і навіть читає мало не скоромовкою вигаданого листа від брата», — описував
ключову сцену першої дії І. Александровський 8 . Зрозуміло, в результаті Франц
— П. Саксаганський домагався свого — стільки ніжної турботливості, що її він
виливав на батька, розтопила б і кам’яне серце 9 .
Другою — маску ніжного коханця, потрібну аби позбавити брата й коханої.
В якійсь момент Франц — П. Саксаганський розуміє, що передусім на заваді його
планам може стати … власна зовнішність. Пильно вдивляючись у люстерко, він
бачить відображення свого потворного обличчя і відвертається від нього з виразом
болі та образи. Дзеркальце відкинуто, Франц — П. Саксаганський рухається
по сцені зі стороні в сторону, не знаходячи собі місця.
Але думки про власну потворність приходять до Франца — П. Саксаганського
ненадовго. Зупинившись, він дивиться перед собою, обмірковуючи ситуацію.
Тепер його рухи — рухи людини, яка шукає виходу: спокійні, м’які кроки «іноді
затримуються в своєму русі, і ці ледве вловимі, але ритмічно багаті затримки
відбиваються на його плечах і спині». Він йде вглиб сцени і раптом зупиняється,
плечі розгорнуті, голова піднята. Франц — П. Саксаганський прийняв рішення,
й до глядача повертається колишній, готовий до дії Франц: « його кам’яне
підборіддя, низький лоб з розвиненими дугами, невеликі очі світяться волею і силою.
Від усієї його важкої, хоч і гарної постаті, такої зібраної, віє холодом, силою,
жорстокістю. Він знає, що робити: «Я викореню навколо все, що заважає
мені бути господарем!» — говорить Саксаганський, і з його рішучого жесту глядач
бачить, що цей чоловік здатний на все, на всяку підлоту « злісна воля,
динаміка в його очах, в усій постаті. Франц владно і пристрасно простягає руку
вперед (кисть руки не м’яка, а нервово напружена, наче хоче схопити собі все)
і іде просто на глядача. Енергія хижого егоїзму і жорстокості так виразно збіль-
7
Чечель Н. Українське театральне Відродження. — С. 24–25.
8
Александровский И. Украинский театр…
9
П. К. Саксаганський: Статті і спогади про корифея української сцени. — К., 1939. —
С. 28.
шується, так емоційно зростають на очах глядача, що стає моторошно і боляче
за людину» 10 .
До речі, ця майже німа сцена була водночас виявом пластичної майстерності,
якою віртуозно володів П. Саксаганський. За словами І. Мар’яненка, актор
« вражав надзвичайно красивою й переконливою дійовістю віртуозно розроблених
в нього пластичних рухів. Вони вражали своєю природністю, відчуттям
епохи, стилю, костюму. Особливо виразна була кисть руки. Якщо молодим, недосвідченим
акторам руки здебільшого заважають на сцені, то в Панаса Карповича
вони були найяскравішим чинником виразності… Можна було б скласти цілу
партитуру пластичних виразів найрізноманітнішої гами почуттів у різних ролях
Саксаганського» 11 .
Кульмінація другої дії наставала в момент, коли Франц — П. Саксаганський
схилявся над померлим старим Моором. Ніби закриваючи йому очі, він однак
дивився не на батька а «сласно, наче ласкаво і навіть замріяно» вдивлявся
у щось попереду. Застигнувши біля трупа ніби виразна скульптура, Франц —
П. Саксаганський, здавалося, сповнювався зворушливими, людяними переживаннями.
Але за мить, коли його очі втуплювалися у батька, зловісна задоволена
усмішка з’являлася на вустах Франца — П. Саксаганського. Він випростовувався,
гордий, владний і злий; він кидав виклик всім людям: «Геть важку машкару крутості
та доброчину. Тепер всі побачите голого Франца і перелякаєтесь». На початку
монологу у його голосі дзвенів метал, наприкінці — слова були ледь чутні,
але від злоби і ненависті тих тихих слів глядачам ставало моторошно. Останню
фразу П. Саксаганський вигукував на дуже високій ноті, ударяючи нею ніби пістолетним
пострілом 12 .
Мірою розвитку дії П. Саксаганський додавав все нових доказів хижацької
мерзенної натури свого героя. Це давало йому можливість у фіналі показати,
як «драконова душа» Франца не витримує скоєних ним злочинів. Його мучать
сумніви, він починає боятися розплати, чекає помсти від Карла.
«Ніч. Кімната замку. Тиша. Раптом чути крик: «зрада! зрада!» — крик страшний
і незвичний — якийсь звуковий комплекс: завивання вовка, ричання тигра
і стогін страждаючої людини.
Голос в цьому крику йде якось не вперед, а в ширину і глибину, з себе самого,
немов людина, вірніше тварина, цим звуком одночасно говорить про небезпеку
і захищає себе. «З-ра-да» не б’є рефлекторно по нервах глядача, а, пролунавши
у ваших вухах, вповзає в свідомість чуттям якоїсь моторошності…
10
П. К. Саксаганський: Статті і спогади… — С. 28.
11
Мар’яненко І. Минуле українського театру. — Х., 1953. — С. 750.
12
Тобілевич Б. П. К. Саксаганський. — К., 1951. — С. 246.
розділ перший УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1900-х НА ШЛЯХАХ ОНОВЛЕННЯ ПАРАДИГМИ «ПСИХОЛОГІЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
124
юлія раєвська Ф. ШІЛЛЕР «РОЗБІЙНИКИ»
125