Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

щоб самій заробляти на життя; Неля одружується з націоналістом, засудженим
на довічне ув’язнення; Ольга пов’язує своє життя з комуністом).
Згаданий ідеологічний компроміс вилився з боку авторки у те, що «прагнучи
реконструктивувати міф міжвоєнної Галичини з позицій жіночої парадигми,
Ірина Вільде адаптувала його до радянських стандартів: нарівні із сильними
чоловічими постатями комуністів пропонується варіант сильної жінки, згодної
«тягти» на собі слабких чоловіків-інтелігентів Вільде послуговується міфом
розпаду родини як засадничим для народження нової жіночої самототожності»
9 .
Можна припустити, що саме центральний мотив розпаду родини 10 виявився
найбільшим творчим стимулом і для театру в цілому, і для постановника вистави
Олексія (Олекси) Ріпка — режисера, який прийшов до Театру ім. М. Заньковецької
вже досвідченим фахівцем у 1955 р. і пропрацював у ньому аж до самої смерті
у 1983 р. Звісна річ, штатний «черговий» режисер, тим паче — у часи жорстко
регламентованої та підконтрольної репертуарної політики — не мав достатньої
творчої свободи, аби послідовно впроваджувати свою власну мистецьку «тему».
Але вже сам перелік постановок О. Ріпка, багато з яких стали «заньківчанською
класикою» — «Сім’я злочинця» П. Джакометті (1956 р.), «У пошуках радості»
В. Розова (1958 р.), «Суєта» (1967 р.), «Хазяїн» (1970 р.) та «Мартин Боруля»
(1970 р.) І. Карпенка-Карого, «Дикий Ангел» О. Коломійця (1978 р.) — свідчить
про пріоритетність для режисера саме «сімейної» проблематики та конфліктів.
Недарма «літописець» «заньківчан» С. Веселка напряму виводить «Сестер
Річинських» як своєрідне продовження «Суєти», котра вийшла на рік раніше: «В
«Річинських» крізь сім’ю проходила історія, а в «Суєті» — доля народу, побачена
й висвітлена проникливим талановитим серцем режисера, всотана як символ віри
акторами» 11 . Тож обидві вистави можна вважати «символічними для заньківчан
як для театру-сім’ї, де всі заповіді божі ставали творчими, а творчі шукання
ґрунтувалися на моральних першоелементах буття, в чому й полягає принадність
цього колективу» 12 . Цю думку підхоплює С. Прокопович: «Було щось у цій виставі
приворожуюче, бо наповнена вона була справжніми людськими почуттями,
які тривожили і не залишали байдужими нікого у глядацькому залі. Можливо,
це була одна з найбільш характерних рис творчості Олексія Ріпка — уміння збе-
9
Захарчук І. Соцреалістичний канон: трансформація архетипів… — С. 70.
10
На Українському жіночому конгресі у Станіславові (1937 р.) сама І. Вільде виголосила
чітку формулу: «Через родину до могутности нації» (Баган О. Коли серце, як на долоні
// Вільде І. Метелики на шпильках…).
11
Веселка С. Символ віри // Укр. театр. — 1993. — № 6. — С. 14.
12
Там само. — С. 13.
регти чуттєвість родинного гнізда, незалежно
від драматургії, з якою йому
довелося працювати» 13 .
У «заньківчанській» постановці Річинські
поставали «старовинною родиною
українських інтелігентів, де
ша нують Тараса Шевченка та Івана
Франка, де є власні високі правила
поведінки. У вчинках, манерах, інтонаціях
Річинських відчуваєш свій
стиль, високий та загальний стиль посправжньому
інтелігентної родини.
Театр послідовно спрямовував глядача
до думки, що тільки на поверховий погляд
родина Речинських складається
зі «злодіїв» і «шляхетних», хижаків
і жертв, ділків і героїв» 14 .
Прикметно, що ніхто з тих дописувачів,
які залишили свідчення про
виставу, жодним чином не згадує
сценічного оформлення, здійсненого
В. Борисовцем. Вочевидь, вистава
гралася у реалістичному дусі (у «безумовній»
декорації та нейтральних, Львівський академічний український драматичний
І. Вільде «Сестри Річинські».
історично правдивих костюмах, що видно
і по фотографіях) та була, насам-
Олена — Н. Доценко, Білинський — О. Гринько
театр ім. М. Заньковецької, 1968.
перед, «акторською». Режисерській
ма нері О. Ріпка взагалі не було властиве «надужиття зовнішньо-ефектних постановочних
прийомів» 15 , він завжди прагнув зосередити увагу на психологічних пере
живаннях героїв, на пошуках виразної багатогранності і складності сценічних
13
Прокопович С. Режисерська хронологія Олексія Ріпка // Театральна бесіда. — 2007.
— № 1 (19). — С. 16–17.
14
Сечин В. Время и семья Ричинских // Театр. — 1971. — № 5. — Автор статті обігрує
в її назві асоціацію з п’єсою Дж.-Б. Прістлі «Час та родина Конвей», у якій також міститься
«анатомія» родинних стосунків в історичній ретроспективі.
15
Піскун І. Завжди сучасники // Заньківчани: Львівський державний ордена Трудового
Червоного Прапора академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької:
Зб. ст. / [Упоряд. І. Р. Піскун.]. — К., 1972. — С. 15.
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
664
ельвіра загурська І. ВІЛЬДЕ «СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ»
665