Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Як і всі інші учасники блискучого акторського ансамблю, С. Кошачевський віртуозно
проводив роль Квітки, створюючи живий образ людини, здатної віддатися сильним
почуттям, захопитися талантом актриси, навіть піти на сміливий вчинок, спровокований
коханням. Імпульсивність поведінки Квітки — С. Кошачевського, його
нестримна палка пристрасть, що дуже переконливо виявлялись у пластиці, жестах,
красивих вібраціях голосу, ламала всі упередження і долала опір Лучицької. Однак
сам Квітка виявлявся людиною поверховою, не укоріненою у житті, без власної справи
і серйозних бажань. Глибина натури Лучицької, сила, жертовність її почуттів дуже
швидко стають для нього обтяжливими, дратують. Здається, він шукає лише приводу,
аби звільнитися від цього тягаря. Проте після того, як він грубо ображає Лучицьку
і жене з власного дому, виявляється, що це кохання було єдиним справжнім переживанням
у його порожньому існуванні, єдиним, що давало відчуття сенсу життя.
Напівбожевілля героя актор грав дуже переконливо. Ми бачили людину, яка не здатна
керувати своїми вчинками, емоціями. У сцені, коли розчавлений Квітка з’являється
на виставі і вчиняє скандал, панувала гранична напруга. Драма Квітки викликала щире
співчуття, і завдяки цьому ситуація набувала трагічного забарвлення. Можна було
уявити, що душею Лучицька все ж зрозуміла коханого, пробачила йому образу…
П’єсі М. Старицького притаманні мелодраматичні риси. Їх зовсім не відчувалось
у виставі, де грала В. Чистякова. За масштабністю, психологічною глибиною створений
нею образ близький до образу толстовської Анни Кареніної. Опукло, рельєфно
було розроблено й усі інші образи вистави. Театр, де грала Лучицька, не мав у цій
виставі ознак вбогої провінційної сцени. Не виглядали одномірними й дріб’язковими
персонажі з театрального середовища. Пристрасті, якими жив кожен з них, піднімалися
до рівня філософських узагальнень, набували символічного звучання.
Це, перш за все, стосувалося важливої теми ставлення до непересічного таланту
в його безпосередньому оточенні. У стані ворогів Лучицької знаходяться актор
і режисер Котенко та молода актриса Катерина Квятковська. Вони обоє заздрять
Лучицькій, однак природу цієї заздрості виконавці розкривали по-різному.
Котенко Л. Сердюка був помітною особистістю, з рисами актора на перші ролі:
виразна сценічна зовнішність, статна фігура, сильний голос. Також одразу Котенко
справляв враження керівника, здатного очолити трупу, але разом із тим відчувалась
його владність та підступність. Сильний хижак, Котенко — Л. Сердюк поводив
себе згідно з законами хижацького світу, де виграють ті, хто вміє привласнювати,
віднімати, підкоряти собі і вважати своїм все навкруги. Герой Л. Сердюка був відверто
аморальним, відтак, небезпечним. На відміну від нього героїня В. Чистякової
свідчила, що справжній талант завжди є беззахисним, потребує опіки, розквітає
виключно в атмосфері любові й доброзичливої підтримки. Тому в театральному середовищі
люди, подібні до Котенка, починають нищити й принижувати таланти, які
з’являються в їхньому оточенні, хоча й самі не є нездарами.
М. Старицький «Талан». Харівський академічний український драматичний театр ім. Т. Шевченка, 1941.
Квятковська — Ю. Фоміна
Важливою була у виставі постать Квятковської, яку з успіхом грала Ю. Фоміна.
У п’єсі цей образ виглядає досить схематично. Підкреслено її нещирість, заздрість,
ницість. Л. Дубовик вирішив укрупнити малюнок образу перш за все за рахунок зовнішньої
ефектності. Квятковська — Ю. Фоміна носила прекрасні костюми, сповнена
чарівної жіночності, кокетувала і не приховувала грайливих настроїв. Однак
в її душі оселилися біль й образа. Витоки їх були досить серйозні. Квятковська
— Ю. Фоміна ображалася на долю і Бога, чия увага, вважала вона, зосередилася
виключно на її щасливій суперниці. Ці ревнощі викликали асоціації з ревнощами
Каїна до брата Авеля. Бог відкинув жертву Каїна, його працю й старання, натомість,
прийнявши все від Авеля. Так само несправедливо обділеною відчуває себе
Квятковська — ні, не талантом, а щасливою вдачею. Таке прочитання її образу
розкривалося у ході вистави поступово і досягало кульмінації в епізоді з Квіткою
— в ній ніби пробуджувалося пристрасне бажання справжнього кохання: зникали
награні інтонації, у фразах, звернених до Квітки, мимоволі проривався прихований
душевний розлад, розгубленість. Здавалося, що ця поверхова, впевнена у собі
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
520
марина черкашина-губаренко М. СТАРИЦЬКИЙ «ТАЛАН»
521