Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

цього дещо постраждала, й театрам не на користь пішла ця демобілізація притаманних
їм специфічних можливостей Театрам «Диктатура» принесла
декілька мінусів: натуралістична манера автора відкрила шлях для реставрації
рештків традиційної творчої методи, здобутої або в дореволюційних театрах,
або в різноманітних гуртках» 1 . Л. Курбас, який під час своєрідного фестивалю
однієї п’єси бачив у Харкові вистави за «Диктатурою» Червонозаводського театру
та Одеської держдрами, був ще категоричнішим: на його твердження, «убогі
змістом» українські режисери продемонстрували «пасивний імпотентний підхід
до матеріалу драматургічного» й не спромоглися на будь-яке власне трактування,
навіть «виключно драматургічно побудоване розгортання фабули п’єси» потопили
у «натуралістичній пасивності». Режисерську манеру керівник «Березоля»
визначив так: «сиро й побутово», «типи, типики, карикатурочки. Класовий ворог
скочується у фарс. Спів, як атракція, танки, як атракція. Кілька не оправданих
пластичних, стилізаційних штрихів, дві інтонації » 2 .
Безперечно, вираз П. Руліна «майже всі театри» стосувався версії микитенкової
«Диктатури» театру «Березіль». Щоправда, сам Л. Курбас завчасно прирікав
виставу мало не на провал, повідомляючи всім зацікавленим, що «не буде ні звично,
ні просто рецензентському серцю не мило» 3 . З подальших його слів зрозуміло,
що ні літературний матеріал, ні особа його автора не викликають захоплення у керівника
«Березолю». Визначаючи п’єсу І. Микитенка як «агітку про хлібозаготівлі»,
написану «дурним почерком реаліста», «найближчими засобами, які були
під руками», Л. Курбас критикує неоригінальність сюжету, плаский натуралізм
стилістики та убогість форми. Відтак, інакше, як у «боротьбі з автором» — через
«деструкцію» драматургічного матеріалу — він не збирався ставити «Диктатуру»
на кону «Березоля», побоюючись, що тоді вийде «середній провінціальний театр
український» 4 . Звернемо увагу й на те, що Л. Курбас до останньої миті шукав
іншого (замість себе) постановника микитенкового твору. Так одним із гаданих
режисерів «Диктатури», погоджуючи репертуар на сезон 1929/30 рр. у НКО, він
називав В. Інкіжинова — єдиного стороннього постановника у театрі.
Напрошується питання: чому ж Л. Курбас таки став до роботи над
«Диктатурою» Відповідь, на нашу думку, може бути тільки такою: після дворічних
поневірянь із Кулішевою драматургією (до яких ось-ось міг додатися
очікуваний провал із «Патетичною сонатою», анонсованою в репертуарному
списку сезону 1929/30 рр. ще до дозволу Головреперткому) в репертуарі була
1
Рулін П. На шляхах революційного театру. — С. 88–89.
2
Курбас Л. Березіль: із творчої спадщини. — С. 317–318.
3
Там само. — С. 318.
4
Там само. — С. 319.
конче необхідна «політично правильна» п’єса. Водночас, поза сумнівом, що після
майже тотальної експансії української сцени І. Микитенко жадав побачити
«Диктатуру» на кону «зразкового» театру «Березіль».
Ставлення творчої групи спектаклю до цього твору досить красномовно ілюструють
спогади Й. Гірняка: «Прослухавши «Диктатуру» в читанні автора, ми
були вражені подібністю образів та типів до п’єси Миколи Куліша «97». Усі центральні
герої «Диктатури» були скопійовані з героїв драми «97». Микитенко живцем
переніс їх у свою п’єсу під іншими прізвищами. Навіть чимало окремих фраз
із драми Куліша ми вловлювали у персонажів Микитенка. Коли за сконфуженим
автором зачинилися двері, ніхто з нас не зважився відкрити рота. Мовчав і Лесь
Курбас» 5 . Схожу думку маємо від К. Буревія: «Залежність «Диктатури» від «97»
така наочна і міцна, що можна говорити про рабське наслідування. М. Куліш —
надзвичайний майстер виявити й подати характер. В «97» він дав цілу галерею
5
Гірняк Й. Спомини. — С. 331.
І. Микитенко «Диктатура». «Березіль», 1930. Сцена з вистави
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
378
марина гринишина І. МИКИТЕНКО «ДИКТАТУРА»
379