Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва
Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва
Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва
Create successful ePaper yourself
Turn your PDF publications into a flip-book with our unique Google optimized e-Paper software.
О. ШИПЕНКО «…І СКАЗАВ Б…»<br />
Київський Молодіжний театр (1991)<br />
…За прискіпливими підрахунками з залу, тільки протягом<br />
першої дії (в якій було майже повністю зіграно п’єсу «Ла<br />
фюнф ін дер люфт») вистави «…І сказав Б…» оте ненормативне<br />
«б…ь» пролунало зі сцени 28 разів.<br />
Сьогодні автор п’єси О. Шипенко на запитання щодо<br />
«нецензурних виразів, котрих більше, ніж рядків у <strong>текст</strong>і»,<br />
відповідає так: «Це була просто розвага. Я сидів у своїй комунальній<br />
квартирі і чув за стіною суцільний мат. При цьому<br />
люди любили одне одного та були не чужі усіх людських почуттів.<br />
Я зрозумів, що це — єдина мова, котра їм дана, і записав<br />
усе, що вони говорили. Якраз тоді у драматургії панувала<br />
нова хвиля, всі писали про комуналки, а у мене вона<br />
— ондечки, за стіною. Я ніколи не був автором, який займається<br />
«чорнухою», хоча мене часто в цьому звинувачували.<br />
З 40 п’єс, може, лише 2–3 містять якісь «сильні вирази» 1 .<br />
Так чи інакше, але режисер В. Більченко знову не став<br />
вдаватися до модної тоді сценічної «соціочорнухи» й обрав<br />
метод максимального відсторонення, перемістивши<br />
обидва так само подійово «розріджені», як в «Археології»,<br />
сюжети (скандал алкоголіка-сина з паралізованою матір’ю<br />
у «Ла фюнф» та подружжя в ліжку — у «Вероні») з площини<br />
побутової, навіть фізіологічної, у площину, сказати<br />
б, театрально-естетичну. Критик Н. Казьміна з цього приводу<br />
справедливо зазначає: «Більченко вгадав, що діалоги<br />
Шипенка не можна вирішувати у побутовому ключі,<br />
не можна вибудовувати ці характери у психологічній мане-<br />
1<br />
Шипенко А. Давно никого не эпатирую // www.tanitch.de/<br />
schipenko.<br />
рі, бо це зовсім не є характерами, а лише тим, що від них зосталося, скалками,<br />
не ситуаціями життя, але його типологічними кліше» 2 .<br />
Підхід, презентований Більченком чи не вперше на вітчизняній сцені, став напрочуд<br />
характерним для пошукового театру рубежу 1980–1990-х рр.: стимул для<br />
гри, прийом, організуючий режисерський хід не відшукувалися у надрах самого<br />
літературного <strong>текст</strong>у, а привносилися іззовні, надалі ж розгорталися не просто<br />
понад, але — поза, а нерідко, здається, й «замість» цього <strong>текст</strong>у (хоча останній,<br />
ясна річ, і виголошувався — бодай у якомусь обсязі).<br />
У даному випадку пріоритет був «відібраний» у літературного першоджерела<br />
і відданий просторово-сценографічному чинникові організації вистави (художник<br />
— О. Богатирьова). За враженнями Н. Єрмакової, «спектакль «…І сказав Б…»<br />
був насамперед явищем поліпросторовим, складеним з простору великої сцени<br />
Київського Молодіжного театру і широкої стрічки помосту, що навпіл перерізав<br />
зал для глядачів і сам утворювався з двох окремих (відкритого і напівзакритого)<br />
майданчиків. До цього додавався станок-сцена, надбудована на головній, великій<br />
площадці. Всі ці місця дії «працювали» і послідовно, і паралельно, водночас<br />
у єдиній структурі простору-дії» 3 .<br />
Відповідно, і самими п’єсами режисер маніпулював таким чином, що їхня дія<br />
розгорталася спочатку послідовно, потім паралельно, потім накладалися одна<br />
на одну й, врешті, вироджувалася у рух акторів-персонажів по колу під барабанний<br />
гуркіт.<br />
Тобто так само, як і просторове рішення, <strong>текст</strong> наділявся «модульною» структурою,<br />
і, за визначенням Н. Єрмакової, ці «два окремі модульні <strong>текст</strong>и-сюжети<br />
безліч разів повторювалися протягом вистави. При цьому дві пари персонажів<br />
мали у різних епізодах різні стилістичні, жанрові, психологічні, соціальнодетерміновані<br />
іпостасі. Завдяки цьому кожен окремий епізод відповідно обарвлювався,<br />
інтерпретувався, послідовно відтворюючи, сказати б, змістовний коментар,<br />
відсторонюючи зміст того, що відбувається. Гра просторових «змістів»<br />
додатково ускладнювалася тим, що кожен окремий епізод, варіант сюжетного<br />
модуля міг мати цілком різні стильові ознаки, власне, вирішуватися у різних стильових<br />
моделях При цьому окремі персонажі в одному й тому ж епізоді<br />
могли бути умисно й брутально деформованими, гротесково загостреними, відверто<br />
спародійованими. Ці перекоси надавали епізоду додаткового, часто несподіваного<br />
саме кон<strong>текст</strong>уального змісту. Фактично тут демонструвалися безмежні<br />
можливості просторово-стильових інтерпретацій» 4 .<br />
2<br />
Цит. за: 25 Молодих історій: Ювілейне ревю. — С. 73.<br />
3<br />
Єрмакова Н. Знак можливості // Укр. театр. — 1999. — № 1/2. — С. 5–8.<br />
4<br />
Там само.<br />
розділ четвертий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1990–2000-х: У ПОШУКАХ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ<br />
820<br />
анна липківська О. ШИПЕНКО «…І СКАЗАВ Б…»<br />
821