Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

О. ШИПЕНКО «…І СКАЗАВ Б…»
Київський Молодіжний театр (1991)
…За прискіпливими підрахунками з залу, тільки протягом
першої дії (в якій було майже повністю зіграно п’єсу «Ла
фюнф ін дер люфт») вистави «…І сказав Б…» оте ненормативне
«б…ь» пролунало зі сцени 28 разів.
Сьогодні автор п’єси О. Шипенко на запитання щодо
«нецензурних виразів, котрих більше, ніж рядків у тексті»,
відповідає так: «Це була просто розвага. Я сидів у своїй комунальній
квартирі і чув за стіною суцільний мат. При цьому
люди любили одне одного та були не чужі усіх людських почуттів.
Я зрозумів, що це — єдина мова, котра їм дана, і записав
усе, що вони говорили. Якраз тоді у драматургії панувала
нова хвиля, всі писали про комуналки, а у мене вона
— ондечки, за стіною. Я ніколи не був автором, який займається
«чорнухою», хоча мене часто в цьому звинувачували.
З 40 п’єс, може, лише 2–3 містять якісь «сильні вирази» 1 .
Так чи інакше, але режисер В. Більченко знову не став
вдаватися до модної тоді сценічної «соціочорнухи» й обрав
метод максимального відсторонення, перемістивши
обидва так само подійово «розріджені», як в «Археології»,
сюжети (скандал алкоголіка-сина з паралізованою матір’ю
у «Ла фюнф» та подружжя в ліжку — у «Вероні») з площини
побутової, навіть фізіологічної, у площину, сказати
б, театрально-естетичну. Критик Н. Казьміна з цього приводу
справедливо зазначає: «Більченко вгадав, що діалоги
Шипенка не можна вирішувати у побутовому ключі,
не можна вибудовувати ці характери у психологічній мане-
1
Шипенко А. Давно никого не эпатирую // www.tanitch.de/
schipenko.
рі, бо це зовсім не є характерами, а лише тим, що від них зосталося, скалками,
не ситуаціями життя, але його типологічними кліше» 2 .
Підхід, презентований Більченком чи не вперше на вітчизняній сцені, став напрочуд
характерним для пошукового театру рубежу 1980–1990-х рр.: стимул для
гри, прийом, організуючий режисерський хід не відшукувалися у надрах самого
літературного тексту, а привносилися іззовні, надалі ж розгорталися не просто
понад, але — поза, а нерідко, здається, й «замість» цього тексту (хоча останній,
ясна річ, і виголошувався — бодай у якомусь обсязі).
У даному випадку пріоритет був «відібраний» у літературного першоджерела
і відданий просторово-сценографічному чинникові організації вистави (художник
— О. Богатирьова). За враженнями Н. Єрмакової, «спектакль «…І сказав Б…»
був насамперед явищем поліпросторовим, складеним з простору великої сцени
Київського Молодіжного театру і широкої стрічки помосту, що навпіл перерізав
зал для глядачів і сам утворювався з двох окремих (відкритого і напівзакритого)
майданчиків. До цього додавався станок-сцена, надбудована на головній, великій
площадці. Всі ці місця дії «працювали» і послідовно, і паралельно, водночас
у єдиній структурі простору-дії» 3 .
Відповідно, і самими п’єсами режисер маніпулював таким чином, що їхня дія
розгорталася спочатку послідовно, потім паралельно, потім накладалися одна
на одну й, врешті, вироджувалася у рух акторів-персонажів по колу під барабанний
гуркіт.
Тобто так само, як і просторове рішення, текст наділявся «модульною» структурою,
і, за визначенням Н. Єрмакової, ці «два окремі модульні тексти-сюжети
безліч разів повторювалися протягом вистави. При цьому дві пари персонажів
мали у різних епізодах різні стилістичні, жанрові, психологічні, соціальнодетерміновані
іпостасі. Завдяки цьому кожен окремий епізод відповідно обарвлювався,
інтерпретувався, послідовно відтворюючи, сказати б, змістовний коментар,
відсторонюючи зміст того, що відбувається. Гра просторових «змістів»
додатково ускладнювалася тим, що кожен окремий епізод, варіант сюжетного
модуля міг мати цілком різні стильові ознаки, власне, вирішуватися у різних стильових
моделях При цьому окремі персонажі в одному й тому ж епізоді
могли бути умисно й брутально деформованими, гротесково загостреними, відверто
спародійованими. Ці перекоси надавали епізоду додаткового, часто несподіваного
саме контекстуального змісту. Фактично тут демонструвалися безмежні
можливості просторово-стильових інтерпретацій» 4 .
2
Цит. за: 25 Молодих історій: Ювілейне ревю. — С. 73.
3
Єрмакова Н. Знак можливості // Укр. театр. — 1999. — № 1/2. — С. 5–8.
4
Там само.
розділ четвертий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1990–2000-х: У ПОШУКАХ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
820
анна липківська О. ШИПЕНКО «…І СКАЗАВ Б…»
821