Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

рис у смерті Ніни, або комедійних — у стосунках персонажів Ю. Нестранської
та В. Санаєва. Особливо в момент, коли «пристрасть» у них поступається місцем
ритуалу еротичної «гри». Ця кумедна гра у почуття контрастує з любовною драмою
героїв Б. Черкасова та В. Єршової. Штраль і Звездич — лишаються у цій виставі
картковими дамою та валетом — онерами середньої руки і невисокої вартості.
Тема картярства — ерзац справжніх пристрастей і переживань — в «Маскараді»
В. Магара, побудована сценічно дуже ефектно. Режисер скористався нагодою
щоби створити оригінальне видовище багате на різноманітні трюки. Для цього
вже у першій сцені він влаштовує на кону справжній атракціон картярського шахрайства,
демонстрації фокусів і шулерських пасів. Цей дивертисмент справжнього
«балету рук» захоплює публіку майстерністю виконання, яке мало хто очікує
у драматичному театрі. На сцені панує справжнє шоу, здатне заворожити ритмом
маніпуляцій, злагодженістю рухів численних картярів. Дія в казино нестримно
розвивається, накопичує енергію і вибухає «феєрверком» у сцені маскараду, де
відбувається, ніби, другий тур атракціону. Тепер актори демонструють інший балет,
але вже не рук із картами, а ніг із пляшками шампанського. Лежачи спиною
до публіки на краю авансцени, пляшками бавляться, жонглюють чоловіки. І у цій
не вельми зручній позиції вони умудряються ще й вправно «витанцьовувати» па
мазурки. Режисер не шкодує яскравих барв для змалювання теми гусарства, братерства
і наступну сцену пиятики використовує як черговий шанс розгорнути ще
одне видовище — змагання зі стрілянини по пляшках — атракціон не менш ефектний
аніж попередні.
Режисерська інтерпретація В. Магаром драми Лермонтова заторкує не лише
ті шари п’єси, які уможливлюють створення яскравого видовища. Він досить
сміливо об’єднує образи Невідомого і Шпріха, щоби посилити драму Арбеніна,
«подарувавши» йому особливого супутника, який, анітрохи не криючись, майже
завжди перебуває поблизу головного героя. Вульгарний демонізм цього персонажа
у виконанні В. Полусмака навряд чи є проекцією ірраціональної стихії
зла, радше — уособленням ницого й банального існування, від якого Арбенін
колись відсахнувся, і до якого не зміг не повернутися, занапастивши свою душу.
Недаремно після загибелі Ніни герой В. Полусмака ніколи не полишає її вбивцю.
Принципово важливо, що Шпріх з’являється у виставі першим, немовби виникає
з небуття, переховуючись перед тим у нетрях карети-катафалка; чудовиськом
у масці Мінотавра переслідує героя в маскарадних сценах; чорною тінню виринає
з-за чужих спин у казино і врешті-решт розчиняється в мороку останнього
епізоду.
Всюдисущого Шпріха В. Магар наділяє рисами своєрідного протеїзму. Цей
персонаж не знає перешкод; вписується в будь-який інтер’єр; блискуче керує
усякою наволоччю. Він неперевершений на паркеті світського салону, де все, що
прикрилося машкарою, служить Шпріху й наслідує його.
У В. Полусмака цей покруч виглядає всемогутнім без ознак
примітивної «псевдооперної» інфернальності. Якщо спробувати
визначити просторовий «модуль», в якому резонує
цей образ, то доведеться пошукати в найтемніших закутках,
де «кублиться» і звідки вистрибує, як чорт з табакерки —
цей виплід брудних закапелків.
Події «Маскараду» розгортаються дуже стрімко. Цьому,
значною мірою, сприяє ритмічна структура вистави. І не
останню роль тут відіграє звукова партитура. Її шуми:
дзвін келихів, брязкіт розбитих пляшок, кришталевий шепіт
люстр, шелест шовкових спідниць, пістолетні постріли
— цей, за виразом Пушкіна, «пестрый сор» життя створює
особливе звукове тло вистави, підтримуючи музичні номери,
які примушують героїв мчати й кружляти, галопувати і схилятися
у поклонах, жити, страждати, вмирати. Рух у виставі
повсякчас насичується новими інтонаціями, як емоції скипають
сльозами чи сміхом. У цьому винахідливому сплетінні
різноманітних звукових образів криється одна з головних
ознак образної природи постановки В. Магара.
Взагалі, ідеологія великого стилю добре прислужилася
постановнику як дієвий засіб боротьби з творчою кризою
театру та апатією публіки. Складна проблематика драми
Лермонтова стимулювала режисера до сміливих творчих
пошуків, а мистецький результат засвідчив: перше театральне
знайомство із «Маскарадом» виявилося дуже вдалим.
Талановитий мистецький колектив цією роботою повернув
собі не лише прихильність публіки, але й творчу гідність.
Бібліографія:
1. Єрмакова Н. Театр, який потребує обопільних зусиль // Укр.
театр. — 2002. — № 6. — С. 4–8.
2. Єрмакова Н. Проблема «великого стилю» в українському
драматичному театрі 90-х років ХХ століття // Нариси з історії театрального
мистецтва України ХХ ст. — К., 2006. — С. 787–827.
Н. ЄРМАКОВА
розділ четвертий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1990–2000-х: У ПОШУКАХ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
902