Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Єлена — В. Плотнікова несподівано була схожою із Сонею — Н. Гіляровською
не лише роками, а й зовнішністю: струнка фігура, приємне обличчя, ясні очі.
Щоправда, вона була не настільки чарівливою, як про неї казав Войницький.
І аж ніяк Єлена — В. Плотнікова не походила на «красивого, пухнастого тхора»,
як вважалося Астрову. Режисер і актриса ніби пам’ятали і, водночас, ніби забували,
що у чеховському сюжеті неначе існують дві жінки із одним ім’ям: одна
— людина «розумна, мисляча і навіть нещасна від незадоволення своїм справжнім
життям» (так характеризувала Єлену М. Побєдімська — актриса-аматорка
з селища Голта Херсонської губернії, з якою А. Чехов погодився 6 ), друга — «мила
хижачка», «русалчина кров», «нудна людина», «чаклунка», що «заражає всіх
своїми лінощами». Тонкість роботи В. Плотнікової саме й полягала у тому, щоб
жодне з цих визначень характеру Єлени Андріївни не підтверджувати і не спростовувати.
Тому ніби сама собою, спроквола її історія підводила нас до усвідомлення
«справжньої» Єлени, яка щиро хотіла, аби оточуючі вважали її вірною,
чистою і здатною жертвувати собою, мучилася від їхньої упередженості і не
втрачала надії, що — мине. Відтак, «пропозиція» Войницького — бути русалкою,
закохатися в якого-небудь водяника, шубовснути головою у вир, так, щоб
герр професор і всі вони тільки руками розвели, спочатку викликала у Єлени —
В. Плотнікової лише здивування. Тільки за мить, ніби усвідомивши до кінця, про
що йдеться, жінка гнівалась на дядю Ваню, вимагаючи дати їй спокій. Так само
щиро вона соромилася своїх нудьги та неробства, але вважала негідним робити
бодай що-небудь аби здаватися «потрібною». «Це тільки в ідейних романах вчать
і лікують мужиків, а як я, ні з того, ні з сього, візьму раптом і піду їх вчити чи
лікувати» — із непідробним здивуванням питала Єлена — В. Плотнікова, і ми
розуміли, що це питання для неї — аж ніяк не риторичне.
Власне, вся колізія її стосунків із чоловіками, здавалося б, такими різними за
характером, унаочнювалась під час розмови Єлени — В. Плотнікової із Сонею
— Н. Гіляровською. Зізнаючись падчерці, що її минуле кохання до професора
виявилось несправжнім, штучним, Єлена — В. Плотнікова не відмовлялася від
постарілого чоловіка, але відмовляла Серебрякову у тих якостях, які десять років
тому захопили її. Головна з них — це талант, розуміли ми, чуючи з якою переконаністю
і водночас із захватом Єлена — В. Плотнікова визнавала Астрова
талантом. Два слова: «Так, дуже» (відповідь на просте запитання, чи подобається
їй доктор), — актриса вимовляла нарізно, через крихітну, але відчутну паузу,
роб лячи наголоси на обох, так, ніби її героїня не лише визнавала щось, але давала
своєрідну клятву. «Такі люди рідкість, їх треба любити», — наполягала Єлена
6
Чехов А. П. Лист до М. Ф. Победимської від 5 лютого 1903 р. // Чехов и театр: Письма,
фельетоны, современники о Чехове-драматурге. — М., 1961. — С. 142.
А. Чехов «Дядя Ваня». Київський академічний український драматичний театр ім. І. Франка, 1980.
Серебряков — А. Гашинський, Войницька — Н. Ужвій
— В. Плотнікова і безпомилково, якимсь єдиним жестом неначе з’єднувала руки
Соні й Астрова, тим же самим жестом безкомпромісно відсторонюючи себе від
нього. Войницький з цього «рівняння» виключався сам собою, адже він в очах
Єлени — нічим не кращий за Серебрякова.
В інших версіях «Дяді Вані» слова і вчинки Єлени Андріївни почасти викликали
сумнів у їхній щирості. Єлена у виставі «франківців» сумніву не підлягала:
справжніми були і її туга за свободою, недосяжною через власні «боягузтво»
та «сором’язливість», і її бажання полетіти «вільним птахом» подалі від оточуючих
«сонних фізіономій» та «розмов», і прохання до Астрова «пощадити її»,
а потім — її благання: «Я про одне вас прошу: думайте про мене краще. Я хочу,
щоб ви мене поважали».
От саме цього їй від Астрова — В. Івченка годі було чекати, адже в основу ставлення
доктора до Єлени Андріївни актор, мабуть, клав зізнання Астрова у то му,
що покохати він уже не може, а от краса, мовляв, все ще лишала його небай дужим.
Тобто Єлена здатна заморочити його, збудити в ньому бажання подобатися,
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
720
марина гринишина А. ЧЕХОВ «ДЯДЯ ВАНЯ»
721