Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

М. Лермонтов «Маскарад». Севастопольський російський драматичний театр ім. А. Луначарського, 2000.
Шпріх — В. Полусмак, Звєздіч — С. Санаєв (ліворуч).
Ніна — В. Єршова, Арбенін — Б. Черкасов, Шпріх — В. Полусмак (праворуч)
Щезають ознаки маскарадного, публічного існування, поступаючись приват ному,
побутовому тихому снуванню жінок з мідними тазами для омивання покій ної, тихому
шепоту панів і паній, які збираються у невеличкі гурти. Життя Ніни скінчилося,
забравши звук, суєту, світло. Чи варто говорити, що цей прийом сут тєво позначався
на сприйнятті героїні, «сповіщаючи» про масштаб важливих сен сів, які
асоціювалися з її особою та «забезпечували» їй важливе місце у просторі п’єси
У цьому «Маскараді» присутній ще один образ смерті — несподіваний і досить
оригінальний. Аби розсунути змістові обрії, збільшити масштаб сценічних
подій режисер корегує «ландшафт» драми, посилюючи, водночас, його
містичний план і тему смерті. Лінію, з якої вона постає у виставі, драматург
лише позначив. В. Магар її посилив і розвинув. Так, поруч картини зимового
Петербургу на кону з’являється образ Венеції з її гондолами, розвагами
і, звичайно, маскарадом. Обидва ці образи візуально «перетинаються» і петербурзька
карета-катафалк у якійсь момент ледь не «стикається» з венеційською
гондолою, що в ній під час картярської гри вбивають італійського графа.
М. Лермонтов «Маскарад». Севастопольський російський драматичний театр ім. А. Луначарського, 2000.
Шпріх — В. Полусмак, Арбенін — Є. Журавкін
Візуалізація венеціанської теми, запроваджена режисером, не лише розширює
географію драми М. Лермонтова, але й, до певної міри, впливає на її зміст.
І подібно до того, як римські сцени Булгаковської інсценізації «Мертвих душ»
М. Гоголя (а слідом за ним і переробки Н. Садур) надають драматичному тексту
нової енергії, так і венеційський сюжет у «Маскараді» сценічно посилює окремі
мотиви п’єси М. Лермонтова. Такий прийом додає темі гри, карт особливо гострих
і виразних акцентів. У фокус цього тематичного шару потрапляє роман
баронеси Штраль (Ю. Нестранська) і князя Звездича (С. Санаєв). Їхні любовні
стосунки у виставі В. Магара дістають яскраво гротескного виразу, який виправдовує
і лялькову пластику коханців, і театрально пародійний пафос їхніх любовних
зізнань, врешті, робить обох схожими на персонажів італійської комедії
дель арте: Коломбіну та Арлекіна. Оскільки пристрасті баронеси і князя — лише
«іграшкові», то ритуал у їхніх стосунках — є головним.
Взагалі ритуальність дії — одна із характерних прикмет «великого стилю»
— зазнає у В. Магара постійної трансформації. Вона може набути трагедійних
розділ четвертий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1990–2000-х: У ПОШУКАХ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
900
наталя єрмакова М. ЛЕРМОНТОВ «МАСКАРАД АБО ЗМОВА МАСОК»
901