Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

у п’єсу диспропорція (Віктор постає більше «дзеркалом» для Гелени, ніж самодостатнім
персонажем із власним, чітко виписаним характером) виявилася для
акторів та режисерів непереборною.
У репертуарі Київської російської драми «Варшавська мелодія» з’явилася наприкінці
1967 року, невдовзі після масштабного «Розлому» за Б. Лавреньовим
у режисурі Д. Алексідзе, який рецензенти «справедливо назвали «героїчною симфонією»
6 . І, вочевидь, лірична, інтимно-сповідальна постановка зорінської п’єси
постала різким контрастом до «великого стилю» та «загальнодержавницької
проблематики» вистави Д. Алексідзе. Категорично протилежні судження критики
з цього приводу цікаві нам тим, що містять у собі взагалі відмінні погляди на місію
театру як суспільної інституції — один, так би мовити, «загальногуманістичний»,
такий, що відбиває потяг до свободи, усвідомлення цінності окремої особистості
з усіма її проблемами та почуттями, характерні для періоду суспільної «відлиги»
кінця 1950–1960-х рр., другий — сказати б, «ортодоксально-прорадянський».
Перший підхід озвучує Л. Жиліна: «Д. Алексідзе — майстер соковитого,
«пас тоз ного» мазка, масштабної, широкої подачі драматургічного матеріалу.
А «Варшавську мелодію», яку можна назвати скоріше «соната да камера», —
камерною сонатою, готував режисер Е. Митницький, котрий вміє тонко і точно
аналізувати людські почуття, тяжіє до психологічної драми. Його чудова делікатність,
обережність в підході до нового характеру не схибили і цього разу» 7 .
Натомість Л. Віріну «Варшавська мелодія» та презентована нею репертуарнотематична
лінія обурюють: «Іде рівняння на «безпрограшний аншлаг», на «запрограмовані
оплески», на камерну, обмежену світлом сімейного абажура «проблематику»
8 . Вистави, що знаменують собою інтерес театру до героїки часу,
до справді значущих тем та подій (передусім ми маємо на увазі «Розлом» у постановці
Д. Алексідзе) зникають зі сцени» 9 .
Відгомін цієї дискусії дає можливість краще відчути й зрозуміти ту суспільну
атмосферу, в якій скромна, на перший погляд, «Варшавська мелодія» стала
справжнім вибухом.
Режисер Е. Митницький перемонтував п’єсу: в автора сюжет рухається хронологічно
прямим ходом, на кону ж усе розпочиналося з кінця, з фрагменту останньої
сцени (Гелена, уже знаменита співачка, дає концерт у Москві) 10 — а далі дія
6
Жиліна Л. Мелодія дилеми кохання // Мол. гвардія. — 1967. — 19 груд.
7
Там само.
8
Навіть саме це слово, коли йдеться про «Варшавську мелодію» та «Озирнися у гніві»
Дж. Осборна, суворий критик бере в лапки!
9
Вирина Л. Не аншлагом единым // Сов. культура. — 1968. — 8 июня.
10
Тут напрошується чергова аналогія з «Ромео і Джульєттою», де весь хід подій, аж
Л. Зорін «Варшавська мелодія». Київський академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, 1967.
Гелена — А. Роговцева, Віктор — А. Шестопалов
поверталася на 20 років назад, до першої зустрічі Гелі та Віктора. Тож сюжет
поставав, певним чином, як спогад самої героїні, і, вповні за законами епічного
театру, глядач надалі не чекав, чим усе скінчиться, а стежив за тим, як саме події
добігли такого, а не іншого фіналу.
Ось як описує початок вистави А. Спиридонова: «Через всю сцену по діагоналі,
швидкою ходою іде жінка в красивому вечірньому платті, з модною короткою
зачіскою. Вона зупиняється біля рампи, бере мікрофон:
– Цю пісню я присвячую Варшаві, місту, що зазнало жахів війни і руйнувань.
Ледь напружена інтонація, легкий акцент. А в очах — застиглий біль, якась
особлива серйозність. І навіть коли лунає інша мелодія — весела пісенька про
хлопця, якого звати Анатоль, і на обличчі актриси грають ямочки, — в її погляді
така ж глибоко прихована тривога» 11 .
до трагічної розв’язки, викладений у дебюті п’єси — в монолозі Хору.
11
Спиридонова А. Барви таланту // Культура і життя. — 1968. — 1 січ.
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
650
анна липківська Л. ЗОРІН «ВАРШАВСЬКА МЕЛОДІЯ»
651