Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

стовувалась — на ній лежав тягар важкої праці, гіркої долі, нелегкого побуту.
Плечі наче опливали, їх тягли донизу важкі руки — до чепіг, до віжок, до сокири.
Часом голова схилялася до ледь піднятого правого плеча, наче захищаючись ним
від халепи, від питання, на яке нема відповіді. Лише раз і на мить випростається
Микола — А. Бучма — коли змахне сокирою над кривдником жандармом. Наче
полум’я спалахне… і згасне.
Ноги… Вони у Миколи — А. Бучми теж були важкі, клишоногі. Головну свою
образну місію вони зіграли у фінальній сцені, коли жандарм приніс наказ знову
доставити Миколу до суду. А. Бучма брав цей папір обережно, затискаючи
його білу тендітність всіма пальцями. Глянув так — догори ногами — зазирнув
на зворотній бік. А потім без поспіху порвав навпіл, поклав (не кинув, не впустив
— поклав) шматки на підлогу, незграбно наступивши на них ногою — без
виклику, пози, і наче ненароком, але твердо, упевнено. В ньому вмер страх перед
цісарським судом, перед казеною бумагою, перед жандармом — і визрів
протест, спокійний спротив, не бунт. Драматург виписав тут саме голосний спалах,
але актор пам’ятав, що наступна сцена ще сильніша — вбивство. Тому тут,
за контрастом, він тримався майже апатично, врівноважено — головне, душа
його змінилася, випросталася, здобула гідність і силу.
Ну, а руки Задорожного — А. Бучми — ціла поема, промовиста й лірична.
При арешті Микола — А. Бучма подавав жандармові у кайдани тільки одну
руку, аж потім другу. Його руки весь час забували про неволю. Зате в останній
сцені до вмираючого Михайла — В. Добровольського Задорожний простягав
обидві руки, готовий прийняти кару за вчинене вбивство, але не простити,
не помиритися. Зникав мелодраматизм — виникала трагедія. Руки Миколи
— А. Бучми захищали голову свого непутящого хазяїна від побоїв війта, від
жаху, що його напустив Михайло, назвавшись мерцем, захищали від горя, від
насильства жандарма. У п’яному запамороченні розумні й клопітливі руки
Задорожного — А. Бучми зі скромним срібним перснем на вказівному пальці
правиці ставали зайвими, вони недоладно теліпалися біля хазяїна, погано координовані,
непотрібні та пронизливо жалісні в своїй непотрібності. Такими ж
непотрібними були вони у хвилину молитви — чи то хреста клали, чи то мух ганяли,
навіть не прикрили рота своєму хазяїну, коли той позіхнув просто в обличчя
богові.
Руки Миколи — промовці його кохання до Анни. Залишаючись загрубілими
і незграбними, вони ставали невимовно ніжними, коли торкалися плечей дружини.
І пестощі їх боязкі, легкі — хотів погладити обличчя коханої, але не наважився
торкнутися його жорсткими долонями з камінними мозолями. Хотів
обійняти Анну, але відчув її мовчазну відчуженість і, поважаючи її почуття
до Михайла, забрав руки.
І. Франко «Украдене щастя». Київський академічний український драматичний театр ім. І. Франка, 1940.
Микола Задорожний — А. Бучма
Культура почуттів у цього неписьменного, забобонного, темного гуцула була
дивовижна. А. Бучма відмовляв своєму Миколі в єдиному поцілунку, який відпустив
йому І. Франко — коли виводять арештованого Задорожного. Анна затулялася
від нього саквами, і поцілунок, спрямований їй до лоба, гаснув на його
гіркому обличчі. Лише в третьому акті Микола — А. Бучма цілував дружину,
що відвернулася, трохи вище ліктя, в плече, цілував так ревно, ніжно, побожно,
як цілував, може, образ у церкві. В цьому поцілунку — вся святість його любові
до Анни, вся повага, весь жаль до неї.
Душевна чистота, тактовність Задорожного — А. Бучми вражали. Коли вперше
Михайло — В. Добровольський заходив до Задорожних і Микола — А. Бучма
впізнавав його, він нелукаво радів йому, запрошував Анну — Н. Ужвій привітатися
з гостем. Тієї миті, коли вона подавала руку і піднімала очі на Гурмана, Микола —
А. Бучма відвертався, бо знав про їхню давню любов. Коли Микола — А. Бучма ненароком
заходив до хати і бачив дружину з жандармом у поцілунку, обличчя йому
наче перекидалося, руки з ціпом проймала дрож, й уся постать його ніби впала стоячи.
Відсахнувся, тихо причинив двері. А коли Гурман пішов, Микола — А. Бучма
вступав до хати якось боком, втупивши очі в землю, буцімто винний у своєму соромі.
Соромно йому до болю, бо побачив «таке, таке, що язик не повертається сказати».
Він очей підняти на дружину не міг. Довго тинявся з кутка у куток, не закінчуючи
жодного руху: — Забув, чого й прийшов… цвірка, бач, в цепу увірвалась,
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
448
валентина заболотна, анна липківська І. ФРАНКО «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ»
449