Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

(під назвою «Любов і зрада») — М. Волошина (у 1989 р. «Укртелефільм» зняв
також однойменну телевиставу).
Однак ця вельми потужна хвиля вже в середині 1990-х фактично зійшла нанівець.
Надалі маємо лише «Брехню», поставлену у Кримському українському
музично-драматичному театрі 2006 р. В. Гуменюком — доктором філологічних наук,
професором Таврійського Національного Університету (що непрямим чином,
але доволі красномовно свідчить як про брак кваліфікованих режисерських кадрів,
так і про відсутність інтересу до драматургії В. Винниченка у наявного режисерського
корпусу), та «Закон» у Харківському театрі ім. Т. Шевченка — прем’єру
(так само 2006 р.) у режисурі А. Бакірова, сприйняту, м’яко кажучи, прохолодно.
Тож театр знову розійшовся з Винниченком — цього разу з власної волі. Чи
надовго..
Але тоді, на рубежі 1980–1990-х рр., найбільш адекватного, переконливого й стилістично
цілісного втілення «декадентські» п’єси В. Винниченка набули у постановках
Алли Бабенко, режисера цілком «жіночого» світогляду, але «по-чоловічому»
твердої руки. «Винниченко — це мій автор» 14 , — сказала Алла Григорівна в одному
з інтерв’ю. Додамо: також і Лариси Кадирової — в її найуспішніший та найсприятливіший
львівський період. Ролі, підготовлені у їхній творчій співдружності, С. Веселка
справедливо кваліфікує як «прекрасні роботи у повернених із примусового забуття
п’єсах Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь» (Рита) та «Брехня» (Тася)» 15 .
Далі критик розшифровує: Л. Кадирова подала тут «не знаний глядачами 1990-х рр.
тип української інтелігентної жінки. Розумної, витонченої, з мінливо-мерехтливою
красою духовних імпульсів, безумовністю жіночої привабливості» 16 .
…Дивно: її обличчя не запам’ятовувалося. По виставі зусиллям уяви відтворювався
лише контур: висока ставна жінка (при доволі скромному зрості самої
актриси)… Лише кольори: синій, вишневий, чорний… І єдиний крупний план:
пальці, що нервово стискають ґудзика на комірці. Усе інше губилося у вируванні…
каскаді… вихорі… У мереживі карколомних ходів суцільної гри, на яку у виставі
«заньківчан» перетворила своє життя її Наталя Павлівна.
Навколо, на кону, була доволі скромна, нейтральна обстановка, були люди
(так і хочеться сьогодні сказати — «якісь собі люди»), натомість уся вистава видавалася
відверто «доцентровою», персонажів було «розгорнуто» у бік героїні
Л. Кадирової таким чином, що у глибокому затінку опинялися їхні стосунки між
собою. Чи вважати це вадою вистави, чи приймати таку «доцентровість» як її
14
Бабенко А. «Там багато позитивної енергетики» / Розмову вела І. Коваль // Кіно-
Театр. — 2004. — № 2.
15
Веселка С. Із заньківчанського гнізда // Поступ. — 2003. — 11 вер.
16
Там само.
В. Винниченко «Брехня».
Львівський академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької, 1992.
Наталя Павлівна — Л. Кадирова, Карп Федорович — О. Гринько (ліворуч). Cцена з вистави (праворуч)
природну ознаку — однозначної відповіді бути не може. Приміром, Н. Корнієнко
різко протиставляє Л. Кадирову решті акторів: виконавиця головної ролі, за її
словами, «продемонструвала психологічні «палімпсести» і витонченість виконання,
чого, щоправда, не можна сказати про виставу в цілому» 17 .
Так чи інакше, у цьому випадку почет «грав короля» послідовно й самозречено.
Своєрідне тлумачення цього «короля» (цікаве, насамперед, своєю дистанційованістю
від суто українського контексту, відтак — поглядом збоку) дає критик
з Москви А. Карась: «Екзальтована героїня п’єси Наталя Павлівна — Лариса
Кадирова — шукає спосіб примирити два життєвих звичаї: один — тихий, рідний,
де українські пісні та осмисленість народного життя (з ним пов’язаний свекор
Карпо Федорович — О. Гринько), другий — європейський, нервовий, такий, що
вимагає від жінки емансипації та сили волі, робить її воїном на полі битви.
17
Корнієнко H. М. Український театр у переддень третього тисячоліття. Пошук: —
К., 2000. — С. 45.
розділ перший УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1900-х НА ШЛЯХАХ ОНОВЛЕННЯ ПАРАДИГМИ «ПСИХОЛОГІЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
72
марина гринишина, анна липківська В. ВИННИЧЕНКО «БРЕХНЯ»
73