Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

до crescendo наростання музики жаху», на думку М. Вороного, зазнав невдачі
на кону театру М. Садовського також через нерозуміння режисером складових
відповідного стилю й нездатність укласти необхідну систему сценічних прийомів,
адекватних авторовій концепції. В театрі, констатував оглядач, п’єса « йшла
в грубо реалістичних тонах і зробила в кінці враження безглуздого гармидеру» 11 .
З протилежними умовиводами, але з подібними оцінками виступив В. Василько:
«Надумана символіка «Танку життя» аж ніяк не відповідала реалістичному напрямкові
театру. Актори не розуміли, що вони грали, та й не вміли грати символічну
драму. Це був абсолютний провал і актора, і театру» 12 .
Втім, окрім цих суперечливих і радше констатуючих оцінок вистави, нам лишився
у спадщину допис у газеті «Рада» А. Ніковського, скерований автором на аналіз
«Танцю життя», з акцентуацією нетрадиційних засобів, якими І. Мар’яненко намагався
втілити на сцені малознаний художній матеріал. «Вистава з одного боку ясніше
показала достоїнства етюду Олеся, а з другого боку виявила здібності молодих
артистів трупи М. Садовського, — зокрема писав критик. — Артисти якось потрапили,
не начіплюючи великих горбів, а удавши тільки сутулість в плечах, — показати
в виразі обличчя, в нервових рухах, в якійсь особливій ході (особливо вдатно
— д. Мар’яненко) всю вагу і вплив на душу того каліцтва, і цим одразу опанували
настроєм глядачів». «Секрет успіху» постановки дописувач вбачав у експресивній
передачі того « змагання до ясного, до щастя і в страшній гримасі, яка панує
над ясними хвилинами », що увиразнювала єдність «зігнутих постатей» і вираз
« одчаю та нервового шукання виходу з тісного кола одноманітного в сім’ї
каліцтва і лиха, в сподіванні нового лиха, бо дитина має ще раз нагадати про непоправність
та довічність їхнього лиха», і з очевидним задоволенням констатував
«загальну увагу і напружену тишу» під час перегляду вистави, які, на його думку,
«ясно свідчили, що автор і артисти з честю вийдуть з трудної спроби» 13 .
Водночас, А. Ніковський жодним чином не зараховував Олесеві вистави до корпусу
«непевних щодо наслідків експериментів» у театрі М. Садовського, навпаки,
ставив їх за приклад того, що «в методах, способах і техніці театрального мистецтва
наш театр таки піде за тим, що покажеться найкращим, що приймуть європейські
народи», не забувши при цьому наголосити, що « насамперед важно,
щоб він зустрів живий контакт з широким українським громадянством » 14 .
11
Вороний М. Український театр у Києві… — С. 273.
12
Василько В. Микола Садовський та його театр. — К., 1962 — С. 83.
13
В-ко Ан. [Ніковський А]. Трупа М. Садовського: «Танок життя» О. Олеся // Рада.
— 1913. — 1 листоп.
14
Ніковський А. Останній сезон нашого театру // Літературно-науковий вісник. —
1914. — № 3. — С. 498.
Примітним фактом є те, що етюд О. Олеся «Осінь» з’являється на кону
Українського Національного театру (прем’єра — 12 жовтня 1917 р.). Тогочасна
критика і наступні дослідники історії колективу неодноразово звертали увагу
на подібність його афіші до репертуару театру М. Садовського. Вистава стала
зайвим доказом вельми непростих стосунків української сцени з національною
драматургією новітньої стилістики — спектакль, показаний єдиний раз, не залишив
по собі жодних критичних відгуків, але з пізніших згадок у монографічних
дослідженнях, присвячених провідним українським акторам, в свій час задіяним
у «Осені», можна зробити висновок, що й після невдачі своєї версії Олесевого
етюду на кону театру М. Садовського І. Мар’яненко не зважив на думку більшості
рецензентів і продовжував вважати «Осінь» драмою настрою. Відтак, він
поставив собі та обом партнеркам — досвідченій Г. Борисоглібській та дебютантці
Л. Гаккебуш єдине завдання — більш-менш точно передати загальну психологічну
тональність етюду. Н. Єрмакова зазначала щодо цього: «На сцені відтворювались
одразу дві дійсності — зовнішня, конкретно-відчутна, і внутрішня,
що містилася в підтексті. Хід зображуваних подій теж був позбавлений самостійного
значення і мусив лише викликати у глядача певні асоціації, через які
розкривався б інший, вищий зміст драми Досвідчені партнери Л. Гаккебуш
І. Мар’яненко і Г. Борисоглібська не надавали особливого значення модній атрибутиці
п’єси — вони грали мелодраму. Щодо дебютантки, то вона, за свідченням
П. Нятко, знайшла потрібні засоби для змалювання своєї героїні згідно із загальним
вирішенням вистави: «Актриса злилася в єдине ціле зі змістом етюду
та його художнім оформленням. Виття вітру, стук одинокої хвіртки відповідали
сумному настрою Панночки. Її самотність знаходила відбиток у звучанні голосу
актриси, надзвичайно м’якому, оксамитовому, в усій поведінці, в пластичних
рухах» 15 .
М. ГРИНИШИНА
* * *
Драматичні етюди О. Олеся належать до зразків української модерної літератури,
оприлюднених на вітчизняному кону. Попри те, що цей театральний
дебют виявився невдалим, створивши п’єсам репутацію несценічних, інтерес
до них у мистецьких колах не вщухав. Невдовзі після заснування Молодого театру
до драматичних мініатюр відомого поета-символіста звернувся Л. Курбас.
Не можна виключати, що для нього з-посеред інших спонук багато важила недавня
історія невдалої спроби молодотеатрівців — П. Самійленко, С. Мануйлович,
15
Єрмакова Н. Акторська майстерність Любові Гаккебуш. — К., 1979. — С. 11.
розділ перший УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1900-х НА ШЛЯХАХ ОНОВЛЕННЯ ПАРАДИГМИ «ПСИХОЛОГІЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
110
марина гринишина, наталя єрмакова О. ОЛЕСЬ «ЕТЮДИ»
111