Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Корній жодного разу не спроможеться на кардинальне рішення, тільки, все
глибше занурюючись у роботу, не помітить, як віддалиться від родини настільки,
що бачитиме у них радше «натуру», ніж живих людей. Натомість він погоджуватиметься
з кепкуваннями Сніжинки над його «сімейним інстинктом», який нібито
вбиває митецьку особистість, ці ж кепкування провокуватимуть його на бунт
проти традиційних сімейних зв’язків. «Все для сім’ї! А чому сім’я для мене не робить
Такої сім’ї я не хочу!… Все для сім’ї: і честь для сім’ї, і власність, і талант,
і держава… Та що таке Хай сім’я служить уже чомусь більшому за неї! Годі!» 1 ,
— кидає він в обличчя дружині, якій, натомість, жіночий та материнський інстинкти
дають сили опиратися його абстрактним запереченням, викликаним лише
очевидною маргінальністю його свідомості. Рита ніби відчуває, що мистецтво
заради мистецтва, будь-якою ціною, навіть, через пожертву частини власної душі
— «принцип», на який «захворів» її чоловік, несе погибель йому самому, всій
їхній родині й самій творчості Корнія, що врешті-решт втратить свій сенс. Відтак,
символічний й промовистий фінал, коли жінка «кінчає» з картиною, кремсаючи
її ножем, напевно висловлював авторів присуд мистецтву, яке, можливо, й служить
якимсь вищим, позажиттєвим цілям, але приносить горе і смерть.
В даному разі наявною є контекстність образу Корнія. У багатьох творах світової
літератури митець спокушувався чи то славою і грошима, чи то владою над
натовпом і великим коханням. Рідше, як от у відомому романі Е. Золя «Творчість»,
з якою Винниченкова п’єса перегукується за деякими сюжетними та ідейними мотивами,
повторює психологічну колізію роману, збігається у контурах характерів
головних героїв (Клод — Корній, Кристина — Рита), на кін ставиться особисте
щастя художника, можливість примирити творче та подружнє життя. Наочна
відмінність Винниченкової колізії полягає у тому, що у п’єсі «Чорна Пантера
і Білий Медвідь» життя беззахисної дитини покладене на вівтар подружнього
розладу і митецького бунту, натомість, те, заради чого Каневич готовий на будьякі
жертви, — всього лише полотно, чиє «життя» залежить від того, чи спіймає
Корній кінчиком свого пензля «чудову блідість» щойно померлого Лесика.
Рита — Чорна Пантера — образ, складний за своєю психологією. В ній живе
жінка, яка хоче кохання та уваги чоловіка. Задля того вона інколи вдається до химерних
вчинків. Але її жіночий інстинкт — невіддільний від інстинкту материнства:
їй так само важлива турбота Корнія про сина. В цьому образі також поєднані
типологічно різнорідні конфліктні лінії: конфлікт між суспільною нормою та жіночою
пристрастю, між душевним і тілесним здоров’ям. Однак, насамперед Риту
полонили ревнощі, які багато чого пояснюють в її поведінці: ультиматуми, що чує
1
Винниченко В. Чорна Пантера і Білий Медвідь // Винниченко В. Вибрані п’єси. — К.,
1991. — С. 312.
від неї Корній, її нелюбов на межі ненависті до Сніжинки, демонстративний розрив
із чоловіком, якого вона залишає на самоті зі смертельно хворою дитиною.
Очевидно, що їхнє протистояння автор прописує, комбінуючи ознаки родинної
драми та психологічного досліду, поступово доводячи вираз протесту проти
ідейного фанатизму до його найвищої точки, до абсолюту, коли життя хворої
дитини ототожнюється з творчістю як буттєвою категорією. Корній силується
довести, що мистецтво є знаком життя, що його він насамперед розуміє як страждання
і трагізм.
В. Винниченко був, вочевидь, не на боці свого героя, він змушує Корнія постійно
балансувати на межі з іродовим гріхом, з найбільшим християнським гріхом
вбивства живої істоти. Наочний гріх Рити — вбивство творчого потягу — зрозуміло,
не можна порівняти зі смертю дитини, ці два акти, як справедливо зазначає
В. Селіванова, лише символічно адекватні 2 . Напевно тому, В. Винниченко досить
прозоро натякає в останній сцені на подвійне отруєння, обтяжуючи героїню подвійним
гріхом вбивства і самовбивства, з тягарем якого Рита йде з життя.
Ритине стихійне жіноче начало, найперше, протиставлене улогічненій природі
чоловічих образів. При цьому, В. Винниченко, на відміну від інших чоловіківлітераторів,
що піднімали проблеми статі у дописах початку ХХ ст., не тільки констатує
рівноправність обох, але намагається сконкретизувати різнобічні їх прояви,
знову вдаючись до дослідів над своїми героями, перевіряючи на цінність ідеї
та ідеали, які вони плекають. По-друге, унаочненим антиподом Рити є Сніжинка,
чиї вчинки та переконання відзначені раціональністю, манера вислову — афористичністю.
Її звернення до Корнія звучать як віщування оракула, як керівництво
до дії. «Ви хочете бути артистом То мусите бути вільним. Артист не повинен
мати сім’ї. Він — жрець», — безапеляційно заявляє Сніжинка 3 .
Впродовж сюжету душа Корнія лишається полем битви різноспрямованих бажань,
чужих воль та устремлінь. За традиційним для драматурга прийомом, вочевидь
запозичена із корпусу художніх засобів «нової» драми, зовнішня розв’язка
конфлікту, яка начебто символізує перемогу Рити, жодним чином не означає, що
її «правда» взяла гору. Пасивне спостерігання Корнія за її діями, його показна
покора приховують новий бунт, адже, розуміємо ми, його дух не змирився з жодною
із втрат, не знайшов притулку своїм несправдженим надіям. Цей жорсткий,
на межі трагічного, фінал, враз виводить драму з мелодраматичного канону, дає
забути про традиційний для жанру пошук та осудження винних, про розподіл
2
Селіванова В. Мистецтво як культ: інтерпретація драми В. Винниченка «Чорна
Пантера і Білий Медвідь» через символ жертвопринесення // Мистецтвознавство України.
— 2001. — Вип. 2. — С. 170–175.
3
Винниченко В. Чорна Пантера і Білий Медвідь // Винниченко В. Вибрані п’єси. — С. 323.
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
132
марина гринишина В. ВИННИЧЕНКО «ЧОРНА ПАНТЕРА І БІЛИЙ МЕДВІДЬ»
133