Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Вистава отримала велику пресу — але, сказати б, радше рекламного
та ностальгійно-сентиментального, ніж мистецькифахового
штибу. Показово, що, приміром, В. Жежера наводить
на користь нової постановки численні аргументи
етичного порядку («Сам задум Афанасьєва схожий на окрему
дивовижну п’єсу. Вона — про повернення кохання» 43 ,
— стверджує критик), а щодо іншого (по суті, головного)
— «знімає» запитання, ледве озвучивши його: «Чи дорівнювала
ця вистава за своїми художніми якостями колишній
«Варшавській мелодії» Таке завдання і не ставилося» 44 .
Утім, авторка цих рядків і зараз може підписатися під
власними міркуваннями одразу по прем’єрі 45 . Вони були
такими: погляд, не замулений ностальгією, вихоплював лише
атрибути бідного пересувного театру — та категорично
невигідні умови, у які поставлені актори, приречені на рефлексію
«постфактум». Адже безпосереднє ліричне переживання
— «коронка» Ади Роговцевої. Відібрати у неї напружене
сценічне життя «тут і зараз» — значить перетворити її
на знак ностальгії, символ, живе «посилання» на її зіркові
ролі, і не більше. Що, власне, і відбулося.
Як знак А. Роговцева — бездоганна. Вона благородно
та беззастережно поступається стежкою молодій партнерці.
Вона точна. Вона щира, скажуть шанувальники (технічна
— заперечать недоброзичливці). Можливо, для когось цього
досить. Проте для неї самої — принизливо мало.
Тож двозначності й недомовленості у розмові про
«Варшавську мелодію — 2» виникали, вочевидь, через те, що
контекст виявився тут незрівнянно масштабнішим за власне
предмет. Між тим кожний, хто оперує легендами, має або підтвердити
їх, або викрити. Інакше все залишається, як було.
Легенди від того, звісно, не поменшало. Але ж театр —
як і кохання — це завжди «сьогодні».
А. ЛИПКІВСЬКА
43
Жежера В. Сбежать хоть на день, мой любимый… — С. 53.
44
Там само.
45
Липковская А. Нам рано жить воспоминаньями // Столичные
новости. — 2003. — 20–26 мая.
І. ВІЛЬДЕ «СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ»
Львівський академічний український драматичний театр
ім. М. Заньковецької (1968)
Роман Ірини Вільде «Сестри Річинські», що вийшов друком
у 1964 році, справедливо названий «архітвором української
літератури» 1 . У даному випадку вдалося досягнути того
жаданого у ті часи для багатьох авторів, але малоймовірного
компромісу між реалізмом і соцреалізмом, талантом
і кон’юнктурою, авторською інтенцією 2 , й життєвою правдою
та радянською ідеологічною машиною, який забезпечив
і офіційне визнання (Шевченківська премія 1965 р.),
і непідробний авторитет у фахівців та пересічного читача
(а згодом — і глядача).
Відповідно, втілені на кону Львівського театру ім. М. Заньковецької
1968 р. «Сестри Річинські» стали одною з найвизначніших
та найпопулярніших вистав «заньківчан», пройшовши
понад 350 разів.
1
Баган О. Коли серце, як на долоні // Вільде І. Метелики на шпильках.
Б’є восьма. Повнолітні діти: Повісті. — Дрогобич, 2007.
2
Адже Дарина Макогон (1907–1982), яка обрала собі літературний
псевдонім Ірина Вільде й «уже самим своїм походженням
і вихованням промовляла про певні інтенції й особливості
тодішньої західноукраїнської культури і ментальности», мала гімназичну
освіту, навчалася у Львівському університеті і працювала
літературним співробітником на західноукраїнських територіях,
які у 20–30-ті рр. перебували під орудою Румунії та Польщі. Вона
«прийшла в літературу, коли визначальні тенденції західноукраїнської
культури набули виразности і повноти», коли «українська
література від 1918 р. прискореним темпом пройнялася майже всіма
струменями європейського модерну» // Там само.
ельвіра загурська І. ВІЛЬДЕ «СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ»
661