Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

розвіяти сумні думки. Маленькі епізоди, з яких складалася роль Н. Лихо, стверджували
властивий театральному мистецтву світлий оптимізм, відчуття розкутості,
вільної гри життєвих сил.
Тема театру як особливого образу світу і моделі світобудови з самого початку
декларувалася у виставі. Л. Дубовик детально проробив влучні, правдоподібні
замальовки метушливого закулісного життя, господарем якого виступав помічник
режисера Гирявий у блискучому виконанні М. Покотила. У п’єсі цю роль
можна не помітити, настільки вона другорядна. У виставі ж постать М. Покотила
панувала над усією першою картиною. Одягнений у широку робу, з особливою,
накульгуючою ходою, з сиплуватим голосом характерного тембру, його Гирявий
встигав всюди, швидко перебігав з місця на місце, відчував себе командиром галасливих
загонів хористів, робітників сцени, машиністів, декораторів. Почуття
власної значущості й відповідальності керувало діями цього «капітана» театральної
«флотилії». Він не підкорявся навіть владним розпорядженням Котенка.
Не можна оминути у виставі постаті редактора газети Андрія Віталійовича Антипова
у виконанні Є. Бондаренка. Схематична роль перетворилася на ємну символічну
фігуру російського досконало вихованого пана, який має світські аристократичні
манери, соковито, смакуючи кожну фразу, говорить російською — ніби
насолод жується звучанням справжньої, не провінційної і не простонародної,
мови. Кожним вишуканим жестом, всією поведінкою він ніби підкреслював дистанцію
між двома культурами, меншовартість українського театрального середовища,
в якому не може розквітнути справжній талант. Важливо, що це робилося
абсолютно природно, бо Антипов — Є. Бондаренко не виглядав як негативний тип,
навпаки, він — сама доброзичливість і уважність, його захоплення Лучицькою було
абсолютно щирим. Тільки актори курбасівської школи здатні так працювати
з образом і авторським текстом, ніколи не опускатися до рівня «побутовизмів»,
випадковостей, здрібнених форм.
Курбасівський «метод перетворення» діяв у «Талані» в стилістичних умовах
життєподібної вистави, де режисер цілковито зосереджував свою увагу на акторі
й через актора підіймав ситуації п’єси до символічного звучання. Суто режисерська
палітра засобів не виходила за межі суворих тогочасних естетичних вимог, інакше
вистава просто не могла б існувати. Однак при відтворенні реалій зовнішнього середовища
враховувався елемент поетичного забарвлення ключових сцен, важливий
для звучання теми театрального світу. Особливо зворушливою, теплою здавалася
фінальна сцена у квартирі Лучицької. Провідною образною деталлю оформлення
було вікно у садок, яке розчинялося за проханням хворої актриси, звідти лилося
прозоре світле проміння — створювалося повне враження буяння запаху бузку, дихання
свіжого повітря. «Поздоровити недужу актрису із народинами і ювілеєм її
сценічної праці прийшли друзі, шанувальники її сценічного таланту. Навдивовижу
виразно В. Чистякова відтворювала двоїстість психологічного
стану своєї героїні, яка привітно приймала привітання
і водночас була сповнена напруженого чекання, здригалася
з надією при кожному дзвонику, сподіваючись на повернення
до минулого щастя і появи коханого ». До того ж, «
режисер додав до вистави власний фінал. Заплющивши очі,
сидить знесилена Марія Лучицька у фотелі коло відчиненого
вікна, оточена квітами і найближчими друзями. Мовчки слухає
вона свою улюб лену українську ліричну пісню, яку зовсім
тихо, неквапливо і урочисто співають їй друзі… Раптом пісня
обривається… Пауза… Марія Лучицька під звуки пісні непомітно
заснула — назав жди. Коли закривалася завіса, тиша ще
якусь мить тривала у залі…» 9 .
Фінал вистави ставав її трагічною вершиною і просвітленим
катарсисом. Здавалося, криза минула, Лучицька почувалася
краще, друзі ніжно її опікають, вона раділа щастю Марка
і Маринки. Її кохання теж набирало нової якості, очистилося
від болю, страждання. Очікування появи коханого сповнювалося
надією, вірою у можливість щастя. Крізь сльози, які
не соромлячись лили актори на сцені (а зворушені глядачі
у залі), народжувалося відчуття, що ця надія справдиться вже
в іншому, кращому й вищому світі. Вистава западала у серця
тому, що добро, світло, краса людської душі, сила великого
таланту в ній перемагали попри драматичну розв’язку. А доля
Лучицької раптом злилася з долею В. Чистякової — незабутньої
великої актриси і людини, яка гідно пройшла свій
страдницький земний шлях і заслужила на вічний спокій там,
де справджуються всі людські надії.
Бібліографія:
1. Боярский А. Премьера «Талан» в театре им. Шевченко //
Крас ное знамя. — 1941. — 12 мар.
2. Костров А. «Талан» // Красное знамя. — 1941. — 15 мар.
3. Бабишкін О. Талан // Радянське мистецтво. — 1950. — 19 лип.
М. ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО
9
Черкашин Р., Фоміна Ю. Ми — березільці: Театральні спогади-роздуми.
— С. 169.
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
524