Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

вчинків, думок, уявлень багатьох персонажів вистави. В цьому сенсі найбільше
враження справляли фінальні сцени з Гонтою (І. Мар’яненко) — ними закінчувалася
вся тематична лінія, пов’язана зі вбивством героєм власних дітей.
Своїми «Гайдамаками» Л. Курбас уперше в українському театрі створив на кону
ситуацію одночасного існування двох зовсім різних «народів», і у такий спосіб
із досить несподіваної точки зору подивився на тих, кого традиційно називають
«народною масою». У світлі його бачення сенс і мотиви вчинків цієї «маси» виявилися
не просто неоднозначними, а суперечливими, що посилювало гостродраматичні,
чи, навіть, трагедійні обертони відтворюваних подій. Оригінальне режисерське
прочитання дозволило зваженіше та принциповіше підійти до осмислення
ролі народу в історичних процесах. Адже у виставі Л. Курбаса те, що чинив
«народ тогочасний», часто не знаходило підтримки у «народу вічного». У добу
революцій і воєн таке творче позиціювання потребувало чималої мужності,
принциповості й відповідальності.
Щодо естетичних ознак цього прийому, то існують усі підстави розцінювати
його як вияв художньої ідеології так званого «епічного театру». В усякому разі,
у виставі Л. Курбаса саме на таку місію Десяти слів поета вказували покладені
на нього функції — зокрема йдеться про коментарі хору, які, сказати б, «відсторонювали»
події «Гайдамаків». Відтак ставало ясно, чому пластика Десяти
слів поета помітно відрізнялася від сценічної поведінки основної маси персонажів:
хор, який практично весь час знаходився на сцені, рухався, радше, за законами
хореографії. Майже всі дописувачі зауважували особливу виразність їхніх
скульптурних поз, ритмічну наголошеність рухів і жестів. Водночас, прийоми, що
ними Л. Курбас змальовував образ України в один із найтрагічніших моментів її
історії, належали мистецькому арсеналу поетичного театру.
Композиційно вистава складалася з окремих епізодів, поєднаних сценічним
життям Десяти слів поета. До цього можна ще додати досить влучне зауваження
Ю. Бобошка щодо будови сценічної дії: «В загальному контрапункті
компонентів спектаклю епізоди власне драматичної дії проходили немовби
пунктиром, чергуючись з масовими сценами, пантомімами й «оповідними»
фрагментами хору» 7 . Всі сцени було пов’язано за монтажним принципом, що
подеколи створювало вра ження кінофільму. Приміром, режисер В. Галицький
з цього приводу писав: «У центрі станка безперервною стрічкою тягнулися епізоди
«Гайдамаків», то у ви гляді стоп-кадрів, які швидко змінювали один одного,
то у формі драма тич ної дії» 8 . Всі ці обставини наштовхують на думку, що, так
званий, «пое тич ний кінемато граф», започаткування якого слушно пов’язують
Т. Шевченко «Гайдамаки». Перший театр УРР ім. Т. Шевченка, 1920.
Лейба — А. Бучма (ліворуч; версія 1924 р.). Благочинний — О. Загаров (праворуч).
Оксана — В. Чистякова, Ярема — Ф. Лопатинський (знизу)
7
Бобошко Ю. Режисер Лесь Курбас. — С. 58.
8
Галицкий В. Театр моей юности. — Л., 1984. — С. 168.
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
172
наталя єрмакова Т. ШЕВЧЕНКО «ГАЙДАМАКИ»
173