Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

серед населення нашої області і те, що мотив цієї пісні міг викликати певну асоціацію
і небажану реакцію у деякої частини глядачів старшого віку, на пропозицію
відділу пропаганди і агітації обкому партії зразу після вистави 20 жовтня ц. р.
згадані слова і музика були замінені українською народною обрядовою піснею
«Де згода в сімействі».
Про нашу роботу по удосконаленню і переробці вистави «Сестри Річинські»
обком партії 23 жовтня ц. р. інформував Центральний Комітет КП України» (секретар
Львівського обкому КП України Н. Куцевол) 33 .
Критики нагороджували виставу різними епітетами; на догоду часу хвалили
театр за вміння поєднати у виставі «силу комуністичної ідеології з могутністю
емоціонального звучання, органічну єдність ідей і майстерності, партійності і таланту»
34 . Цю виставу любили глядачі, любили актори. За свідченням С. Веселки,
вона жила довго, стала невід’ємною частиною біографії театру, біографії її учасників:
«На долю режисера випало чи не найбільше (порівняно з колегами) виставдовгожителів,
вистав «живих», які існували не на соціально-політичних запитах
епохи, а на щирій увазі й любові глядача. У них яскраво розкрилися актори театру;
режисура створювала ту вільну стихію вистави, в якій вільно та розкуто
почувалися виконавці. А завдяки акторам спокійно та ненав’язливо, ніби сама
собою, виникала жива і природна атмосфера життя, якої іноді так важко і драматично
шукає режисер, стурбований передовсім пошуками ефектних рішень» 35 .
Мінялися часи і, як із сумом зазначає С. Веселка, вистави Олекси Миколайовича
«пішли» як «з молотка» по розряду «архаїчних». Молоді актори кривились, коли
бачили своє прізвище в обсаді майбутньої вистави Ріпка, молоді режисери…
ну, хіба що віталися при зустрічі. А він, монументальний, огрядний, з важкою
палицею, без якої не міг обійтися, усе розумів. І… робив своє. Уважний і прискіпливий
до кожного актора, він заряджав своєю енергією без фонтануючих порівнянь
і асоціацій, без фейєрверка дотепів і байок. Але й без промахів. Сварився.
Дратувався. Тільки на фото бачили, які добрі його великі голубі очі. Зате його
невправну дикцію хто тільки не копіював. А його вистави йшли, і рахунок їх був
не на сезони — на десятиріччя» 36 .
…Знакова для історії українського сценічного мистецтва постановка «Сестер
Річинських» у театрі, який через майже чотири десятиліття по тому отри-
33
Доповідна записка Львівського обкому партії першому секретареві ЦК КПУ П. Шелесту
про музичне оформлення вистави «Сестри Річинські» в Театрі ім. М. Заньковецької
від 27.12.1968 // ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 25. — Спр. 20. — Арк. 174–175.
34
Трєскунова Т. Мистецтво заньківчан // Вільна Україна. — 1970. — 22 лип.
35
Веселка С. Символ віри… — С. 13.
36
Там само.
має нарешті статус «національного», зацікавила й інші театри, зокрема Івано-
Франківський обласний музично-драматичний театр ім. І. Франка (1972 р.).
Режисер В. Смоляк вирішив виставу не як сімейно-побутову хроніку, а як соціальну
драму, намагаючись на прикладі долі родини священика Річинського
розкрити причини розшарування західноукраїнської інтелігенції 1930-х рр.
Тому в спектаклі зроблено акцент на «пожадливості та підступності Катерини
(Т. Перета), пристосовництві та моральному падінні Зоні (В. Зеленчук), трагічній
безпорадності Нелі (Ю. Чорна), нарешті, на нових шляхах, які обирають Ольга
(Г. Кривцова) і Слава (Ж. Готвянська) 37 . Фактично, це була спроба «втиснути»
текст і, особливо, підтекст І. Вільде в традиції горьківських «драм сім’ї», які
стверджували неминучість розпаду панівного класу.
Таким чином, найсильнішою у виставі виявилася тема викриття темних
та хижацьких сторін суспільства, уособлених в образах Катерини, Теофіла
Везбородька (В. Благушин) та Рафаїла Сулімана (М. Гурій). Натомість образи
сестер Річинських, за винятком Ольги (Г. Кривцова) 38 вирішені дещо схематично;
«блідими тінями» пройшли у виставі Север Мажарин і, особливо, Бранко Завадка.
Спірним було й сценографічне вирішення вистави: художник В. Гурецький виніс
на другий план однотонні «вигородки», виставив випадкові меблі, частина з яких
справжня, в стилі епохи, а частина відверто бутафорська. Тому, показана не на
рідній сцені, вистава взагалі нагадувала «виїзний клубний спектакль» 39 .
Історія родини Річинських відродилася на новому етапі: до 100-річчя від дня
народження І. Вільде керівник акторського курсу кафедри театрознавства і акторського
мистецтва ЛНУ ім. І. Франка Таїсія Литвиненко інсценувала роман,
по ставивши «Сестер Річинських» разом зі своїми тогочасними та колишніми
сту дентами на камерній сцені Національного академічного драматичного теат ру
ім. М. Заньковецької. Виконавиці головних ролей — Христина Гриценко (Зоня),
Мар та Кулай (тітка Клавдія), Анна Матійченко (Олена Річинська) отримали
37
Матвієнко Д. Сестри Річинські з Івано-Франківська // Укр. театр. — 1973. — № 6.
— С. 24.
38
Рецензент, виділяючи саме цей образ, вказує, що це «особистість, наділена душевною
привабливістю». До інших більш-менш вдало втілених ролей критик відносить роль
Олени Річинської (К. Сидорчук), яка, окрім «безпорадності, малодушності, «несьогосвітності»
своєї героїні, показала і її фанатичну впертість, намагання будь-що зберегти,
відстояти звичні моральні устої», роль Клавдії Річинської (О. Затварська), зіграну «на
хорошому професійному рівні», та роль Ореста Білинського (В. Родь), якого актор зіграв
в «м’якій стриманій манері», проте даючи точний психологічний малюнок, якого, вочевидь,
бракувало для завершеності образів в принципі.
39
Матвієнко Д. Сестри Річинські з Івано-Франківська… — С. 24.
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
672
ельвіра загурська І. ВІЛЬДЕ «СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ»
673