Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Характер Едмунда був зведений до єдиного особистого мотиву. Едмунд
В. Цимбаліста виглядав хворобливим і неприємним. Якщо на Лірі — М. Крушельниць
кому лежала печать влади, то на його обличчі — не менш помітна печать підлоти.
Тому була невиправданою довіра Глостера і Едгара до його слів.
Образ Корделії також виглядав доволі блякло. Пам’ятаємо, у першій картині
Лір чує:
– Моя нездатність до речей медових,
До поглядів благальних та жебрущих
У мене вашу відняла любов.
Ці слова в даному разі можна було б викреслити. Благальних, жебрущих інтонацій
в одному монологу Корделії — Ролик звучало більше, ніж у Гонерільї чи
Регани у всій ролі. Ніжна дівчина, яка не може сказати неправди — така Корделія
виявилась актрисі ближче, ніж йоржисте, принципове чадо сердитого короля.
Однак, повноцінно окреслити образ, на нашу думку, актрисі завадило неповне
вживання в образ. Але без внутрішнього виправдання всі заламування рук і падіння
Корделії — Ролик часом виглядали ледь не пародійно.
Проте, в останніх сценах свої репліки «a parte» Корделія — Ролик вимовляла
із задумливою і впевненою посмішкою. Це було несподівано щиро, дуже схоже
на саму артистку, по-дівочому трохи незграбну, і в цьому, мабуть, було більше
філософії, ніж в інші моменти ролі.
Серед ролей другого плану виділявся К. Степанков у ролі Едгара З перших
його фраз відчувається щось невловимо тривожне і приємне, що буде попереду.
І відчуття не помиляється — через кілька фраз звучить початок ролі: —
Якийсь негідник, певно, наговорив на мене!
Трепетно, тривожно, легко починається роль. І вже друга фраза бринить розпачливим
дисонансом майбутнього: — Зброю, мій брате
Роль Едгара дуже скорочена, але тим більше краси вносить артист у сцени,
що залишились. В його пристрастях немає патології, вони легкі, точні й розумні.
Через таке виконання тема Глостера офарблюється чистою задумливістю,
сумом, любов’ю. Несмілива, трагічна любов до батька — ось єдине, що невимовною
красою овіює всі думки, весь образ Едгара. Іноді вона зникає — приміром,
у сцені бурі схвильований Едгар — К. Степанков існує окремо від божевільного
Тома, але знову з’являється в ІV дії і м’якою печаллю вливається
у фінал .
З’явилась задумливість і у Глостера. А. Гашинський відкриває гірку істину: —
Для богів
Те саме ми, що мухи для хлоп’ят,
Вони нас для розваги убивають.
Проте, руйнівне начало, що носить у собі Глостер, зігране невиразно. Поважна
хода, надривний одноманітний трагізм міцно в’їлися в образ, його розвиток відбувався
надто повільно .
Тема страху голосно звучить у дзвінкому голосі Регани — О. Кусенко.
Витончена Регана, з відчутним артистизмом зіграна актрисою, запам’ятовується
одразу і надовго. Особливо її довгий розпачливий крик після смерті Корнваля
у темряві підземелля… В цілому саме музика інтонацій, злякані репліки, звертання,
вигуки, насамперед створюють виразний і точний образ Регани.
Герцога Корнваля А. Скибенко грав грубим примітивним солдафоном. Проте,
в даному випадку образ знову виглядав дещо однобарвним.
Герцог Альбані Бабенком трактований як благородна, але слабкодуха людина.
Чистота, ніжність, сльози образи… На нашу думку, такий підхід і сам по собі
не мав великої естетичної цінності, що особливо вдалося взнаки у відверто фальшивому
фіналі — розпачливому плачі Альбані — Бабенко над тілами Корделії
та Ліра» 17 .
Не обійшовся без зауважень стосовно «Короля Ліра» й Л. Танюк: «
Дратує деяка «тяжеловесность» (режисер, трохи — оформлення) Оглоблін
— реалістичний режисер, православного віросповідання в режисурі, і зроблено
по його лінії все «добротно». Але обидва головних виконавці — інший стиль
» 18 . Однак, дописувачу імпонувала стихійна, «варварська» сила вистави,
яку він відчув «і в тій левиній лапищі, що починає виставу, і в дебелості українських
парубків а ля дяк Гаврило , у поведінці «гнаних хіттю жінок (Регана
і Гонерілья, українське леді-Макбетіанство)». «Вистава вибухає слізьми й реготом,
враження, що ролі не написані на папері й не завчені напам’ять — гарні актори
бешкетують, влаштували собі акторські вечорниці веселого духу і передсмертного
каяття», — таке його загальне відчуття «франківської» вистави 19 .
Український театр за історичних обставин взагалі вкрай рідко виставляв трагедії,
а, тим паче, трагедії В. Шекспіра. До того ж, М. Крушельницький — своєрідний
характерний актор з тяжінням до ексцентрики — ні за масштабом особистості,
ні за специфічністю обдарування роль короля Ліра вповні «потягнути»
не міг. А що ж за шекспірівська вистава без чільного героя!
І все ж вважаємо слушним висновок Л. Олексійчука, зроблений відразу
по прем’єрі спектаклю: «Поки що зустріч із шекспірівською трагедією обійшлася
театрові дуже дорого — в розумінні і коштів, і часу, і поранених акторських самолюбств.
Обмеженість можливостей, застиглість знайдених прийомів, велика
17
Олексійчук Л. «Король Лір»… — С. 51–57.
18
Танюк Л. Слово, театр, життя… — С. 647–648.
19
Там само. — С. 666.
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
628
валентина заболотна В. ШЕКСПІР «КОРОЛЬ ЛІР»
629