Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Перекладач Я. Верещак (очевидно, вкупі з акторами) знайшов надзвичайно виразний
адекват авторського тексту: на кону звучали і українська, і російська, і німецька,
а засобом характеристики, зокрема, ексцентричної Старої (В. Авдєєнко)
став суржик, що тоді фактично вперше зазвучав з театральної сцени. І весь Київ
повторював сакраментальне: «Когда я арбайтен учительницею геограхвії в молодших
класах, я замечала за собою такі вельми странниє задвиги…»
В «Археології» був явлений світ людей (дружина Льоші, яка періодично різала
собі вени, «системна» дівчина Поліна, кришнаїт Крішна, Льошина бабуся
Ерінія Петрівна Семенова-Бертьє — «відмінник народної освіти», а тепер
«останнє па у весільному танку психоаналізу», якій за її власними вказівками
весь час копав могилу Льошин дядько Льодя, мандрівний філософ, «ветеран
війни та орденоносець»), котрі — за власним вибором чи внаслідок певних обставин
— існували поза соціальними структурами і регламентаціями. Світ цитат
(з Басьо, Дж. Донна, Р. Рождественського — Я. Френкеля, «Білого сонця
пустелі», «Бхагавадгіти»), світ, де під Робертіно Лоретті («Jamaica») прямо під
ногами глядачів натурально п’ють дешевенький одеколон; світ дивних, з погляду
обивателя — майже ні про що розмов (про висадку на Місяці, поведінку
щурів, створення світу, царя Крамса, культуру пігмеїв в аспекті «адаптації
людини до умов вологих тропічних лісів» тощо), які виникали невідомо звідки
й ішли в нікуди. Світ незавершеностей і необов’язковостей. Нарешті, світ, де від
минулого (читай — від Життя) зосталася лише кіноплівка, на якій уже нічого
не розібрати.
У моделюванні (а точніше — проектуванні назовні) цього світу В. Більченко
був жорсткішим за драматурга Шипенка: там, де у п’єсі на кадрах старої кіноплівки
вгадувалися хоча б сандалики героя, який злився із загальним святковим
натовпом першокласників, у виставі й зовсім зображення не було: лише смуги,
розриви, подряпини… А машина, яку весь час оптимістично намагався полаго-
С. Бархін) на «ковдрі» чорного попелу, що ним — наче після всесвітньої катастрофи — було
засипано всю сцену, просто не могло природно розвинутися жодне нормальне «сьогодні»,
не кажучи вже про «завтра»; у чеховському «Іванові» (1993 р.) той таки Бархін вміщує
на сцені сад із залізних палиць, цілком мертвий первісно, але у контровому світлі — оманливо
оживлений; у «Саві Чалому» в Київському театрі ім. І. Франка (1990 р., художник
І. Білецький) у перші ж секунди вистави на сцену валилася церква, і вже на її кістяку розгорталася
дія; у пушкінських «Маленьких трагедіях» Ю. Любимова (Театр на Таганці, 1989 р.)
всі персонажі з самого початку з’являлися на сцені в інвалідних візках — приреченість, відсутність
майбутнього, тож лишається не жити, а тільки згадувати про колишнє життя; наче
після Апокаліпсису відбувається все у спектаклі О. Дзекуна «Біла гвардія» за М. Булгаковим
(Саратовський театр драми, 1991 р.) — суцільний сон, марення, царство тіней…
О. Шипенко «Археологія». Київський Молодіжний театр, 1989.
Сцена з вистави
дити єдиний «нормальний» персонаж у п’єсі — Друг Льоші (В. Алексеєнко) і яка
у цій самій п’єсі навіть їздила, — фігурувала на кону у вигляді напівзакопаного
у пісок порожнього іржавого кузова, без колес та «начиння». Тобто і минуле,
і майбутнє виявлялися однаково фантомними.
Але раптом за зірваними зі стіни газетами починали «бігати» різнокольорові
лампочки, і герої, розмірковуючи про американських астронавтів («Та прогуляночка
дорого їм обійшлася: щось там вони збагнули, там, коли у шість разів менше
важили…»), самі починали уявляти-розігрувати посадку на Місяць — радісно,
завмираючи, наче у рапіді: «Ключ на старт! — Я на трапі! — Зрозумів тебе!».
А у вальсі 5 , котрим режисер замінив фінальну сцену (драматург бачив тут вагон
метро, яким персонажі їдуть у нікуди, граючи «у міста»), всі ці дивні істоти
раптом з’являлися у вишукано білому вбранні, уже відокремленими від нас (та
й від себе — недавніх) якимсь невидимим бар’єром. І виявлялося, що вони —
5
«Потанцюй зі мною» — цей рефрен з п’єси набув, таки чином, образного завершення.
розділ четвертий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1990–2000-х: У ПОШУКАХ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
814
анна липківська О. ШИПЕНКО «АРХЕОЛОГІЯ»
815