Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Л. Піранделло «Трохи вина, або 70 обертів». Київський театр драми і комедії, 1996.
В. Цивінський (ліворуч). В. Лінецький (праворуч)
ності життя — божественно щедрого дарунку. Аби герої нарешті це усвідомили,
режисер «руйнував» картину дійсності задля її нового образу, який накреслювався
музичними засобами. У новій картині всі попередні реалії втрачали свій
звичайний вигляд і сенс: старе і молоде, дід і онук, минуле і майбутнє «зірвалися»
з визначених Провидінням місць, аби утворити нову картину світу — іншу й, вочевидь,
кращу, де панує абсолютна гармонія. Музика, спів, що всіх єднав і ніби
огортав, якраз і були знаком божественної гармонії світу. Врешті, Д. Богомазов,
слідом за Л. Піранделло, стверджував — не у боротьбі між життям і смертю, а у
спогляданні безперервного плину буття людина знаходить сенс існування. Щодо
ланцюгу драм окремих доль, то сам він і всі рефлексії ним збуджені, складають
дорогоцінний духовний спадок, які люди залишають своїм нащадкам.
Відкриття Л. Піранделло на сцені Київського театру драми і комедії на Лівому
березі Дніпра відбулося у виставі тоді ще молодого режисера, який нині керує ним
самим створеним театром «Вільна сцена». У виставу «Трохи вина…» йому не раз
доводилося вводити нових виконавців, бо ця сценічна річ трималася у репертуарі
розділ четвертий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1990–2000-х: У ПОШУКАХ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
864
що йшлося, а емоції все це примножували. Як під струменем високої напруги
здригався персонаж В. Лінецького, «розігруючи», приміром, історію про свій літній
вояж до місто за покупками для чисельної родини. Безкінечні торби і торбинки,
які він «чіпляв по дві на кожний пальчик» (їх-бо фатально не вистачало аби
все це «причандалля» можна було якось прилаштувати), увесь оцей побутовий
тягар дрібниць згинав героя фізично, «прибиваючи» рухливе тіло до землі. Коли
ж він був налаштований лірично, то кожна фраза ставала наголошено чуттєвою.
Буденні «голі лампочки» в його переказі перетворювалися на химерні еротичні
об’єкти. Відповідно, інтонації, ритм дихання, характер рухів рук персонажа, які,
ніби, ковзали по звабливим вигонам їхніх скляних «боків», теж ставали неймовірно
сексуально відвертими.
В останньому епізоді вистави на глядачів чекала найбільша несподіванка.
У фіналі розгорнуту літературну метафору Л. Піранделло про раптове (таке, що
змінює свідомість, перевертає душу), «зіткнення» із самим собою, як із зовсім
незнайомою людиною, цю метафору, що у письменника постає у вигляді інтригуючого
сюжету, режисер і актор В. Лінецький перетворювали на своєрідну міні
моновиставу. Внутрішнє збурення, яке накопичувалося у відчайдушній буфонаді
попередніх сцен, раптом ніби «виринало» з глибин підсвідомого на поверхню.
Воно позначалося на пластиці, ритмі рухів, усій поведінці персонажа, додавало
проникливості, навіть, несподіваного пафосу його мові. Майже містична
(у Л. Піранделло) історія невмотивованого висаджування ще досить молодого
героя із нічного потягу, мандрівка нічним містом і потрапляння у незнайомий
дім, де, виявляється, всі його знають, називають дідусем і готуються святкувати
день народження, — вся ця історія діставала у В. Лінецького лірико-«сумовитої»
інтерпретації. Весь епізод режисер і актор вирішували із граничною довірою
до психологічної правди переживання перипетій, що траплялися з персонажем.
Наприкінці філософський парадокс зустрічі із самим собою розв’язувався ефектним,
театрально наголошеним прийомом — майже метафоричним «доланням»
смерті спільним виконанням старовинної італійської пісні, яку співали, співають
і завжди співатимуть у найближчому родинному колі.
Музична мова вистави Д. Богомазова, при всій її вишуканості та елегантності,
енергійно скеровувала реакції аудиторії до внутрішнього узгодження реального
із сакральним — передумови пізнання головного закону життя. Можливо, також,
що завдяки музиці, особливо ніжному, трохи таємничому голосу за сценою,
режисерові щастило накинути на виставу серпанок театральної містифікації,
розчиненої у поетиці Л. Піранделло.
Режисер створював музично-пластичну «ситуацію прозріння», яке, сказати
б, наздоганяло героїв у їхніх життєвих мандрах. Це ставалося в кульмінаційну
хвилину особливої відвертості й було виявом високого переживання неповторнаталя
єрмакова Л. ПІРАНДЕЛЛО «ТРОХИ ВИНА, АБО 70 ОБЕРТІВ»
865