Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

на виконання, передусім, навчального завдання (мінімум учасників — максимальна
психологічна насиченість) призвели до переконливого художнього результату.
Так само лишивши на кону тільки любовний трикутник, Білоус переносить
дію з 70-х рр. ХІХ ст. на шістдесят років пізніше, з пiдгiрського села Незваничів
на Бойківщині — у місто (але, вочевидь, не столичне). У такому розкладі Микола
Задорожний стає українським літератором, а Михайло Гурман — НКВСником,
«родичем» Миті — героя О. Меншикова із «Втомлених сонцем» Н. Міхалкова.
Справді, у І. Франка Михайло служить жандармом (перша редакція п’єси,
до речі, має саме таку назву — «Жандарм»), тобто є представником каральних
огранів (скажемо м’якше — силових структур), а яку назву мають ці органи у певний
історичний момент — не принципово.
Принциповіше інше: конфлікт, як навчали в радянській школі, забитого селянства
та пригноблювачів тут «перекодований» у конфлікт національно свідомої
(до того ж, творчої) інтелігенції (в особі письменника-«попутника») та режиму,
зведеного на плечах іншої частини тої самої інтелігенції (Михайло тут теж не чужий
поезії — він навіть читає Анні лірику… Франка: «І вся ти тут, мов марево
дитинне, І жоден пил на тебе не сідає…»). При цьому сюжет позбавлено авторського
«бекграунду» (згадки про злих братів, що обманом віддали Анну заміж
за Миколу), важливо лише те, що герої були колись доволі близькі одне одному,
а потім їхні шляхи кардинально розійшлися.
Інші події п’єси також «перекладаються» мовою реалій відповідного історичного
часу. Микола (Дмитро Суржиков) з’являється у своїй не надто заможній
оселі (на контрасті з позолотою та ліпниною залу «Сузір’я» оформлення сцени,
сказати б, аскетичне: радіоприймач під мережаною серветкою, пошарпаний
стіл, стільці, «буржуйка», ширма, обклеєна газетами, за нею — ліжко з високими
металевими спинками-«ґратами»), вочевидь, після якихось зборів, де його «проробляли».
Довго мовчки вдивляється в невеличкий вишиваний портрет Шевченка
з рушником та колосками, що висить у затягнутій чорним ніші, в глибині, високо,
наче ікона. Потім перебирає аркуші рукопису, який дістає з теки, розкидає їх,
сповзає на підлогу, майже плаче: «Ось тобі — живи та будь!» «Наш-то», очевидно,
тут не війт а якийсь секретар місцевого осередку Спілки письменників,
а втомлене «Змирись!» Анни (Катерина Кістень) явно стосується не якоїсь конкретної
ситуації, а життя в цілому.
12
Так, Л. Паріс та Ю. Яценко у сімейному проекті «Двоїна» аранжували на двох і шекспірівський
«Сон літньої ночі» (1995 р.), і «Медею» Евріпіда (2007 р., МТМ «Сузір’я»),
а Л. Зайкаускас із М. Місюковою розклали «Три сестри» А. Чехова на трьох виконавиць
(театр «Ательє 16», 2007 р.).
І. Франко «Украдене щастя». Майстерня театрального мистецтва «Сузір’я», 2004.
Микола Задорожній — Д. Суржиков, Анна — К. Кістень.
Михайло Гурман — А. Білоус (на фото праворуч)
А далі — напружене дослухання до звуку машини, що під’їздить, до кроків, які
лунають сходами-коридором… Дзвінок у двері спричиняє остовпіння, переляк, що
переходять у паніку, метушню, короткі обійми: «Ми нічого нікому не вин ні!..».
І кожний новий ранок — подарунок, за який треба бути вдячним — звідси і дитяча
радість, і якісь, вочевидь, традиційні для подружжя Миколи та Анни ігризабавки
— з передражнюванням, обіймами-цілунками: Микола носить дружину
кімнатою на руках, наспівуючи спочатку «Легко на сердце от песни веселой!..»,
а потім — «Два півники, дві курочки…»
Таким само ритуалом — але не звичним, а новим, проте не менш злагодженим,
стають для Анни та Михайла (Сергій Стрельников або сам Андрій Білоус) їхні
уявні заручини, коли під крики «Гірко!» (бо за стіною «комуналки» буяє-гомонить
весілля) вони сідають, переставивши стільці, у голові столу, наче наре чені (він
накидає газову хустинку Анни їй на голову, немовби фату), п’ють, годують одне
одного — яблуком, консервами, двома зефіринками, що їх приніс Михайло…
І цю ідилію грубо обриває грюкіт у двері 13 . Там, виявляється, нікого немає,
але момент щастя й безтурботності минувся, до того ж, цей звук ніби провіщає
13
Двері взагалі стають тут знаком біди: якийсь містичний протяг розчиняє їх, коли
Анна «семий день» чекає Михайла; Микола замикає двері, аби п’яна Анна, котра щойно
причепурилася-нафарбувалася, не втекла шукати Михайла — і вона істерично б’ється об
них; так само — вже лихоманливо, а не з розрахунку — він зачинить їх у фіналі — у марному
намаганні відгородити від великого світу свій зруйнований «мікросвіт»…
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
460
валентина заболотна, анна липківська І. ФРАНКО «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ»
461