Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

які переповнюють його з середини, з’являється додому Гнат в останній сцені —
та миттєво зривається і на Софію, і на матір, не розбираючи, хто перед ним і хто
в чому завинив. Так методично, не поспішаючи, складатиме Софія після звістки
про зраду Гната на вході барикаду зі стільців — але ненависна суперниця змією
прослизне повз неї. Так Гнат і Варка падатимуть один перед одним навколішки,
пестуватимуть — щоб за секунду душити, приставляти лезо до горла, шантажувати,
вражати безжальними словами якнайболючіше.
Гнат у версії Богомазова — такий собі місцевий «авторитет». Його швидше
бояться, ніж люблять чи поважають. Смертельно лякається Омелько (А. Дебрін),
коли дізнається, що саме він став причиною розриву Гната з Варкою: Гната ледь
відтягують від нього. Бо Гнат у люті — шалений, а ще є в нього «крутий» ціпок,
де в дерев’яній палиці ховається лезо. Це лезо — ледь оголене на початку, вповні
спрацює у фіналі.
Перший виконавець ролі Гната О. Самар за амплуа — класичний «геройневрастенік»,
чорнявий, з гострим профілем, схожий на хижого птаха.
О. Масленіков, який утвердився в цій ролі згодом, — м’якший, навіть вайлуватіший
зовні, але потужний стрижень відчувався і в ньому.
Щодо Варки та Софії режисер вчинив також всупереч традиції: перша
(І. Мазур) тут повновида, статуарно некваплива (у ІІ за автором дії) — бо відчула
себе не просто господинею в хаті, а переможницею; друга (А. Масленікова) — худорлява,
різка, з довгим хвилястим волоссям, справжнісінька відьма-«чарівниця».
Вони співвідносяться одна з одною (принаймні, до останньої сцени, де Софія вже
виснажена й безсила) як живописне полотно — та малюнок вугіллям. Або — наче
два негативи з колись кольорової картинки: біла сукня з чорною свитою —
та чорна сукня з білою.
Так само в чорному — худа, майже висохла Ганна (Т. Камбурова). Яке там
сільське українське повнокров’я! Це Клітемнестра, омертвіла після вбивства
Агамемнона. Бути ласкавою та ніжною вона не вміє в принципі, навіть коли розуміє,
що варто виявити ласку чи вдячність. Лише одного разу вона розм’якає, ніяковіючи,
у жартівливих обіймах Івана — але одразу виривається рвучко і тікає:
«Ні, не видержу! Піду долаюсь!».
Дем’ян же (В. Лінецький) є тут справжнім демоном-спокусником, таким собі
закрадливим Яго: філігранно тонко проводить він свою «партію» з Гнатом, коли
переконує його у невірності Софії. І раптом — кам’яніє від звістки про рушники,
що їх Варка подала Степанові. Дем’ян так відчайдушно намагається переконати
всіх (у тому числі і себе) у своїй байдужості до Варки, що очевидним стає все його
болісне, приховане кохання, яке штовхнуло на наклеп, але не зробило щасливим.
Більшість персонажів, яких Лінецький гратиме по тому (блазень Фесте та Смерть
у «Дванадцятій ночі», Лігуріо у «Комедії про принадність гріха», той-таки Яго,
І. Карпенко-Карий «Чарівниця» (за «Безталанною»). Київський державний театр драми і комедії, 1993.
Варка — І. Масленікова, Софія — І. Мазур
Расплюєв у «Смерті Тарєлкіна», Хома у «Нехай одразу двох не любить», навіть
Роберто Зукко в одноіменній п’єсі), стануть, великою мірою, «кровними братами»
його Дем’яна, бодай і «двоюрідними». Так само і у В. Горянського почалася
зі Степана ціла галерея «дурників», що раптом перетворюються на монстрів
(адже ледь не ґвалтує «на радощах» цей Степан Варку, вчавлюючи її у стіну
та лихоманливо промовляючи: «Як осоромиш перед людьми… насмієшся надо
мною — я…»).
Побутова, бодай і з дещицею поетичності драма перетворена тут на трагедію
пристрасті — того єдиного в людині, що виявляється так безглуздо й захоплююче
непідвладним їй самій.
«Старий, добрий», а найчастіше затишно-млявий сценічний психологізм у цій
виставі у досить жорсткий спосіб «перекодовано» в естетику кінематографічного
трілеру. Тут іде навіть не боротьба інтересів, а боротьба амбіцій. Любов,
ро дин ні, товариські почуття вироджуються у змагання за першість, вищість: кохання
Гната і Варки — безкінечний двобій, де переможець щомиті може стати
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
768
анна липківська І. КАРПЕНКО-КАРИЙ «БЕЗТАЛАННА»
769