Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

казати про мемуарну літературу, особливо спогади учасників вистави — там скрізь
трапляються рефлексії відповідного плану. Сьогодні важко навіть уявити спробу
висвітлити творчий шлях Л. Курбаса без, принаймні, згадки про «Гайдамаків».
Доля вистави складалася досить примхливо. Почати з того, що прем’єра відбулася
не у Молодому театрі, а на сцені Першого театру Української Радянської
Республіки ім. Т. Шевченка, трупу якого складали актори колишніх Молодого
та Державного драматичного (керівник О. Загаров) театрів. Останнього
Л. Курбас запросив на роль Благочинного, водночас всіляко прагнучи обмежити
участь у постановці акторів не молодотеатрівської генерації — адже найперше
він покладався на власних учнів. Окрім того, Л. Курбасові стало у пригоді опрацювання
поетичних творів Лесі Українки («У пущі», 1918) та О. Олеся («Театр
Олександра Олеся», 1917), але найбільше — поезій Т. Шевченка («Шевченківська
вистава», 1919) та «Царя Едіпа» Софокла (1918).
Остання робота суттєво збагатила український театр новим досвідом, особливо
щодо засобів відтворення образу народу як рушія історичних процесів.
Йдеться зокрема про хор, який у «Цареві Едіпі» був і фіванським демосом і голосом
Едіпового сумління. Відтак, «диспозиція» героя і маси зазнала радикальних
змін, а на українському кону було започатковано нову концепцію людини.
З огляду на «Гайдамаків» та на пізніші роботи Л. Курбаса, ця концепція виявилася
дуже перспективною.
Стосовно «Шевченківської вистави», утвореної інсценізаціями ліричних віршів
та поеми «Єретик» (у виставі — «Іван Гус»), то в ній режисер вдавався до художніх
прийомів, що їх згодом сам визначив як експресіоністичні. Розмірковуючи
про цей напрямок у статті «Нова німецька драма» (1919), він зауважив величезне
«поле для режисера. І нову преінтересну можливість для театру — сполучення
пантоміми і словесної драми, звуку, мови і літургії, пластики і музики» 2 . Невдовзі
режисер, працюючи над «Гайдамаками», продемонстрував, як «проартикульовані»
ним ознаки експресіонізму відбиваються на інтерпретації поеми Т. Шевченка.
В міркуваннях Л. Курбаса особливу увагу привертають слова про чільне місце
музики в експресіоністичній виставі. «Гайдамаки» засвідчили це якнайкраще: музиці
у структурі вистави належала провідна роль. Свого часу на Курбасівську пропозицію
співпраці відгукнувся відомий композитор Р. Глієр, який написав «шість
номерів: увертюру, пролог-пантоміму, пантоміму зустрічі Яреми з Оксаною, фінал
першої дії, антракт перед третьою дією, сцену бою, а також усе оркестрував.
Всі ці номери є оригінальними симфонічними творами, і саме вони відіграли велику
роль у музичній атмосфері постановки» 3 . За В. Васильком, Л. Курбас крім того
Т. Шевченко «Гайдамаки».
Перший театр УРР ім. Т. Шевченка, 1920.
Десять слів поета
2
Курбас Л. Нова німецька драма // Музагет. — 1919. — № 1. — С. 118.
3
Василько В. Театру віддане життя. — С. 164.
Гонта — І. Мар’яненко
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
166
наталя єрмакова Т. ШЕВЧЕНКО «ГАЙДАМАКИ»
167