Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

В. ШЕКСПІР «СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ»
Запорізький український театр (1943)
Непросто вперше вести розмову на тему, якої близько піввіку
ніби й не існувало, адже офіційно її було заборонено.
Йдеться про театр в Україні, окупованій фашистами під час
Великої Вітчизняної війни.
Мільйони людей, які опинилися під ярмом ворога, не могли
перервати своє життя, безслідно кудись зникнути, як не
могли не рости трави, квіти й дерева, як не могли не літати
птахи, не текти ріки, не запалюватися щоночі на небі зірки…
Тих, хто пережив пекло окупації, Олександр Довженко
1943 р. у щоденнику назвав «двічі нещасними, двічі ошуканими».
Після мук ворожої навали їм довелося зазнати ганьби.
Адже визволителі були «нездатні, через своє вихо вання, домислити
положення звільнених… і зневажають їх як «трофейний»
живий інвентар».
«Через своє виховання»… В цих словах, безумовно, зашифроване
ставлення письменника-гуманіста до аморальної
сталінської політики, що спотворювала психологію людей.
А тепер уявіть, якою могла бути оцінка з позицій сталінізму
факту роботи театрів в окупованих містах! Гласного розгляду
цієї проблеми не існувало. Про це не писали. Але відповідні
висновки й акції, звичайно, були. Людей, які працювали
в таких театрах, розсортували: одних кинули до в’язниць
і таборів, інших лишили на волі, але з вічним тавром.
Ані в нашій історичній літературі про окупаційний режим,
ані в театрознавчих розвідках театр на окупованій
території як явище соціальне, моральне й естетичне недосліджений.
Натомість сумарна картина фактів свідчить про
його безсумнівну духовну роль в житті людей, що опинилися
віч-на-віч із загарбниками.
З якою метою фашисти заохочували відкриття театрів Це був камуфляж
гуманності, безумовно, тимчасовий, що входив до їхніх загальних політичних
планів. Пропагандистська машина оголошувала, що «новий порядок» несе українцям
цивілізацію, а їхньому мистецтву свободу від більшовицької «заполітизованості».
Надія покладалася на те, що театр, відкритий для німців та місцевого
населення, пом’якшить почуття ворожості до завойовників. На самому початку
війни Гітлер виголосив: «Ми зовсім не бажаємо перетворювати передчасно будького
на своїх ворогів».
Важливо підкреслити, що це явище за ідейно-моральними і художніми установками
та результатами не було рівноцінним у різних містах. Не треба забувати,
що за режимом роботи щойно створених колективів пильно стежила німецька
окупаційна влада, а в ряді театрів працювали люди, слабкі духом, які не могли
протистояти «замовленням» окупантів.
Акторський склад більшості театрів був строкатий. Навколо кількох професіоналів
групувалися аматори. Найчастіше це була молодь, яка за стінами театрів
ховалася від вигнання до Німеччини.
Роль режисера в цих умовах була першорядною. Він став буфером між трупою
і владою. Від його духовних якостей і мужності залежала моральна атмосфера,
репертуарна орієнтація колективу.
Прикладом непоказного героїзму, патріотичної настроєності і моральної
витримки була дворічна робота в Запоріжжі (з листопада 1941 до вересня
1943 року) міського українського театру під керівництвом режисера Миколи
Костянтиновича Макаренка. Він став справжнім лідером колективу, а його найближчим
помічником і довіреною особою був випускник Київського театрального
інституту 23-річний Андрій Семененко, патріот, людина високих ідеалів.
Окупанти вимагали, щоб у театрі працювали люди, «не пов’язані з більшовицькою
ідеологією». М. Макаренко не був комуністом. Та поняття народне і радянське
в його світогляді були нероздільними. Син робітника одного з запорізьких заводів,
він закінчив 1935 р. Київський театральний інститут, працював актором у Київському
ТРАМі. Грав Ніла в горьківських «Міщанах», знімався у фільмах «Моряки» (комісар
підводного човна), «Небеса» (головна роль льотчика Саші), «Майська ніч» (Левко).
Кінофільм «Щорс» О. Довженко спершу знімав з М. Макаренком у заголов ній ролі.
У кінцевому варіанті актор створив образ одного з командирів.
Від початку війни М. Макаренко — солдат І Київського комуністичного полку.
В серпні-вересні 1941 р. — актор і художній керівник комсомольського фронтового
театру імені М. Островського.
У селі Борщі театр потрапив у оточення. Поранення, полон. Потім — втеча
з полону, повернення до Києва і чудом одержана німецька перепустка до батьків
у Запоріжжя. А там — вимушена праця в театрі. Непорушна внутрішня
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
558
валерій гайдабура В. ШЕКСПІР «СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ»
559