Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

устромлюється в землю. Всі злякано, повернувши обличчя
до глядачів, з надією моляться до сонця. У цю мить спину
брата Жана вражає стріла зрадника. За невблаганною логікою
першим гине той, хто кинув клич повстання. Цієї ж миті
«згасає» сонце. Жан падає, а над ним хитається його меч.
Музика, що було замовкла, звучить крещендо.
Селяни з жахом відступають від цього раптового матеріального
чуда. Підбурювач і боягуз Моран «скрутився клубком,
увібравши голову», хтось «хреститься на сонце, як на
ікону», а другий «закам’янів на місці, немов паралізований»,
третій «упав на землю ниць, розкинувши руки хрестом»…
А в цілому композиція з тридцяти пластичне виразних,
спов нених живими пристрастями людей створювала єдиний
образ, образ катастрофи… Сірий Вовк, ватажок «лісових
братів» (актор С. Шагайда), зводився на увесь свій величезний
зріст над тими, хто впав ниць, хто занепав духом, і закликав
рушати в нетрі, щоб продовжувати боротьбу. За ним
пішли його лісовики та частина селян, — описував цей фінал
учасник спектаклю А. Макаренко 11 .
На площині всієї сцени на фоні чотирьох силуетів повішених
— страчених бунтівників — лежать жінки й чоловіки,
які збожеволіли від жаху Безвихідна фінальна нота цієї
народної трагедії. Жахливою картиною затемнення сонця
— символічним образом загибелі народного повстання
— закінчується спектакль .
Бібліографія:
1. Бобошко Ю. Режисер Лесь курбас. — К., 1987.
2. Гірняк Й. Спомини. — Нью-Йорк, 1982.
3. Лесь Курбас: Спогади сучасників. — К., 1969.
4. Смолич Ю. Про театр: Зб. статей, рецензій, нарисів / [Ред.
Є. Смолич] — К., 1977.
Н. ЧЕЧЕЛЬ
М. ГОГОЛЬ «ВІЙ»
Український драматичний театр ім. І. Франка (1925)
«Вій», написаний 1834 р., входив до, так званого, «Миргородського
циклу», який М. Гоголь оприлюднив наступного
року із підзаголовком «Повісті, що слугують продовженням
Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Збірка
в цілому і особливо оповідання із «фантастичною» фабулою
(«Вій» та «Ніс») зустріли вельми прохолодний прийом
тогочасної російської критики (зосібно С. Шевирьова
та В. Бєлінського). Мабуть, тому до початку минулого століття
текст, що, здається, так і проситься на сцену, залишався
літературним артефактом.
1896 р. за інсценізацію гоголівського оповідання береться
М. Кропивницький, одразу ж переносячи її на кін керованої
ним трупи. Дослідники історії колективу зазначали: спектакль
«полонив надзвичайно соковитими жанровими картинами,
чарував фантастикою народного повір’я» 1 . До того
ж, «Вій» відзначився розмаїттям музичного матеріалу,
ство реного М. Кропивницьким.
Наступною яскравою сторінкою сценічної історії «Вія»
М. Гоголя — М. Кропивницького стала вистава київського
Театру М. Садовського (прем’єра — 28 вересня 1914 р.).
Цього разу ініціатива походила від диригента О. Кошиця
та художника І. Бурячка. Перший вдався до переробок
(приміром, замість хору бурсаків «Хто вбогому всечасно
помагає» увів старовинний кант) та удосконалення музичного
супроводу вистави. У свою чергу, І. Бурячок потурбувався,
аби його декорації « відповідали епосі і жанрові
11
Макаренко А. Курбас на репетиції // Лесь Курбас: Спогади
сучасників. — С. 209.
1
Український драматичний театр. Нариси історії: В 2 т. — Т. І.
— С. 245.
марина гринишина М. ГОГОЛЬ «ВІЙ»
265