Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

сонажами другорядними, чи то б пак, масовкою — настільки виразне кожне
обличчя 19 …
І якимсь особливо значущим, хоча і м’яким, і часом розгубленим перед невідворотністю
біди є брат Лоренцо — Олег Месеча. У фіналі — у сцені самогубства
Джульєтти — він (схоже, знаючи та розуміючи, що відбувається) просто тихо,
втомлено зачекає у куточку, схиливши голову. Аби потім прочитати молитву,
що нею все й завершиться. І мовчазний натовп оточить тіла загиблих, як і на початку
вистави.
Запізніле каяття та, врешті, примирення ворогуючих родин, якими завершується
шекспірівська п’єса, тут рішуче викреслені постановником. Звісно, кожний
режисер, котрий звертається до «Ромео і Джульєтти», не може не бути — тою
чи іншою мірою — романтиком, але романтизм Лісовця практично вичерпується
поетичним епізодом, де герої обмінюються уявними обручками. У стосунки закоханих
натомість додано дещицю іронії: так, знаменита «сцена під балконом»
розігрується… на двоярусному ліжкові — Ромео залазить нагору до Джульєтти,
а вона повсякчас зістрибує вниз, аби перевірити, чи міцно спить Мамка, і, якщо
треба, заколисати її. А все, що відбувається потім — мовчазне сидіння героїв
на фібровій валізі у сцені їхнього вранішнього прощання, прострація, у яку впадає
Ромео від звістки про смерть коханої, якесь буденне, позбавлене афектації
самогубство Джульєтти — аж ніяк не назвеш піднесеним та романтичним: герої,
придумані та втілені режисером Лісовцем, ніби вмирають значно раніше за свою
фізичну смерть і навіть раніше за свою останню зустріч.
Міркування М. Котеленець у цьому сенсі видаються вповні адекватними виставі:
«Кохання приречене, «мафія» (в широкому сенсі, звичайно) — безсмертна;
кохання сьогодні (та й завжди) є винятком, мафія — править бал, — цілком логічний
і цілком актуальний висновок «Ромео і Джульєтти» у Театрі драми і комедії.
(…) І якщо Шекспір лишає своїм читачам бодай якісь світло та надію, то вирок
Лісовця остаточний та невідворотний — і грішна, і чиста любов не може тривати
вічно: вона обривається, закінчується, її вбивають — вона вмирає» 20 .
Можна зауважити, що оптимізм автора п’єси у фіналі виглядає надто натягнутим
й неприродним, аби ним могла пройнятися сучасна людина, змушена виживати
у цінічному світі. Парадоксально, та режисер у даному разі видається та-
ким само цинічним, як і виведений ним на кону світ, — бодай
його цинізм прикритий і гумором, і фантазією, і відвертою
симпатією до персонажів. Та головне — те, що класичний
сюжет, «протестований» в іншому естетичному режимові,
виявляє свою цілковиту співзвучність сьогоденню і без отого
навязливо-галасливого, педальованого «осучаснення»,
а режисерська концепція, побазована на тонкій і точній стилізації,
демонструє як повагу до авторського світовідчуття,
так і самодостатність власного висловлювання.
«Знаменитої фрази про те, що немає повісті сумнішої
у світі, у спектаклі О. Лисовця немає, — зауважує А. Підлужна.
— Є великий щит із написом італійською «Із Верони,
із любов’ю!» та з намальованими кумедними фігурами,
в яких замість голів — порожні отвори, куди кожен може
підставити своє обличчя. Цей щит по-своєму символічний.
Адже в порожніх отворах можливі нові обличчя…» 21 .
І це видається влучною метафорою драматургічної класики
як такої.
А. ЛИПКІВСЬКА
19
За слушним висновком журналіста, «не можна не відмітити дивовижно щиру, «на
межі», та злагоджену (коли ніхто навіть подумки не збирається перетягувати ковдру на себе,
хоч «головними» на кону і виявляються ледь не всі персонажі) гру акторів-«лівобережців»
(Чердынцева А. Мафиози тоже плачут… // Вечерние вести. — 2005. — 14 нояб.).
20
Котеленец М. Гормоны и слезы Уильяма Шекспира // Комментарии. — 2005. —
25 нояб.
21
Підлужна А. Хрещені батьки занапастили закоханих…
розділ четвертий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1990–2000-х: У ПОШУКАХ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
930