Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

спаду, стверджуючи, що наступної хвилини герой вже «
не страждав. Здавалося, це самопокарання принесло його
душі заспокоєння» 24 . Останній «акт» самопізнання Едіпа —
Л. Курбаса завершувався не імпульсивним жестом відчаю,
а свідомим «жертвоприношенням». Адже самопокарання
було потрібне його герою для порятунку народу.
Створюючи цей образ, Л. Курбас виводить на український
кін зовсім нового героя. Долю фіванського царя він
тлумачив як долю особистості, приреченої на існування
в найскладніших і найдраматичніших ситуаціях, у зіткненні
з силами, не підвладними її волі. Спроба розгадати загадку
буття, яку змушений був здійснювати герой Софокла, а слідом
за ним і Л. Курбаса, лише загострювала відчуття персонажем
власної неспроможності протистояти фатуму. Це
усвідомлення могло його зруйнувати, але не могло знищити
природного прагнення істини. Цілком слушно з цього приводу
висловився О. Дейч: «В «Едіпі» Курбаса головне було
у передчуттях і сумнівах. Це — трагедія нової людини, обтяженої
тягарем родових злочинів. Він розумів, що на нього
насувається якийсь хаос, темрява — і шукав у собі сили
протистояти їм» 25 .
Постановка «Едіпа-царя» прокладала шлях національному
театру в майбутнє. З цього спектаклю Молодого театру
починається відлік нової історії не самого лише сценічного
колективу. Адже в цій колосальній за змістом і сенсом роботі
вся вітчизняна театральна культура отримала важливий
досвід, що сприяло її подальшому оновленню.
Бібліографія:
1. Бобошко Ю. М. Режисер Лесь Курбас. — К., 1987.
2. Чечель Н. Українське театральне Відродження (Західна класика
на українській сцені 1920-х–1930-х років: Проблеми трагедійної
вистави). — К., 1993.
Н. ЄРМАКОВА
24
Василько В. Театру віддане життя. — С. 134.
25
Дейч О. Людина, яка була театром // Жовтень. — 1982. —
№ 6. — С. 97.
Т. ШЕВЧЕНКО «ГАЙДАМАКИ»
Перший театр Української Радянської Республіки
ім. Т. Шевченка (1920)
Сценічна доля творів Т. Шевченка в Україні охоплює майже
півтораста літ. На цьому багатому подіями тлі постановка
«Гайдамаків», здійснена Л. Курбасом 1920 року, височить
мистецькою вершиною. Деякі сучасники реформатора національного
театру (П. Рулін, Ю. Меженко, Й. Шевченко)
вважали, що «Гайдамаками» закінчилася ціла епоха в українській
сценічній культурі й розпочалася її нова доба.
Недаремно вистава Л. Курбаса інспірувала низку сценічних
інтерпретацій драматичної поеми Т. Шевченка в інших театральних
колективах, які зазвичай використовували літературну
редакцію Л. Курбаса, зроблену ним на початку 1919 р.
(видана «Книгоспілкою» в 1926 р.) 1 . У 1922 р. Л. Курбас
«переніс» виставу на сцену театру ім. М. Заньковецької,
пізніше — неодноразово повертався до поетичного шедевру
Т. Шевченка у керованих ним самим колективах
(Кийдрамте, 1920; Мистецьке Об’єднання «Березіль», 1924;
театр «Березіль», 1930), чим створив важливий прецедент
у національній сценічній культурі.
Радше за все, Л. Курбаса надихав неугавний глядацький інтерес.
Проте не бракувало уваги до його «Гайдамаків» і з боку
фахівців, критиків, науковців різних поколінь. Вже у наш
час, у двох монографічних дослідженнях зі сценічної історії
поеми Т. Шевченка (Г. Довбищенко, М. Лабінський — 1972,
1989 рр.) спектаклі Л. Курбаса посідають чільне місце. Що вже
1
Інсценізація складалася з Прологу та трьох великих картин.
Крім того, Л. Курбас розвинув сценічну дію у кількох пантомімах:
«Поневолення», «У корчмі», «Зустріч Оксани з Яремою», «Сходка
гайдамаків», «Бій», «Після бою».
наталя єрмакова Т. ШЕВЧЕНКО «ГАЙДАМАКИ»
165