Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

цієї «правди», тим ставала яснішою абсолютна безперспективність їхніх зусиль,
оскільки перш за все ті, кого доля звела на кілька місяців в одному домі, мали
домовитись між собою. А саме це, яким би великим чи малим не був привід: коли
сідати за сніданок чи обід, що краще від ревматизму — ліки Астрова чи липовий
чай няньки Марини, як розділити майно, яким буде майбутнє Соні, який стиль
кращий — натуралізм чи реалізм і кого можна вважати «світлою особистістю»
— їм було понадсилу.
Зрозуміло, передусім через те, що ніхто з них не чув інших, не зважав на чужі
проблеми й почуття, натомість занурившись у власні фізичні та душевні хвороби,
переймаючись лише особистими невдачами, нестатками, нереалізованістю.
Однак, і тому, що між ними, за точним спостереженням В. Гаєвського, існувала
«не дуже помітна попервах, але чітка межа»: колізія двох поколінь, що ніби
«гостра кривуля» перетинає простір чеховської п’єси, у спектаклі «франківців»
набула характеру «провідного контрасту» 3 . Справді, майже однолітками здавалися
Войницький — Б. Ступка та Астров — В. Івченко, Єлена — В. Плотнікова
та Соня — Н. Гіляровська, і всі старі — Войницька — Н. Ужвій, Серебряков —
А. Гашинський, Вафля — Є. Пономаренко — також були одного віку. Проте,
якщо молодші значно частіше не розуміли один одного, а часом навіть уникали
порозуміння, спілкування старших відзначала злагода, вочевидь народжена їх
згодою із собою.
Серебряков, яким його грали в інших версіях «Дяді Вані», здавався професором
від народження, забувалося, що в минулому він — син простого дячка,
бурсак, який домігся вчених ступенів і кафедри, став «його превосходительством»
не в останню чергу завдяки тому, що одружився із дочкою сенатора.
А. Гашинський саме й нагадував про минуле професора: грубість, жорсткість
на межі із жорстокістю, непомірна амбітність вилазили із пор серебряковського
єства до діла й упору. І ставало очевидним, що ця людина — егоїстична не просто,
а саме «по-професорські», і що утилітаризм його ставлення до всіх і всього
вже давно ним доведений до ступеня філософської доктрини.
Сцену «зібрання» з третього акту А. Гашинський грав як кульмінаційну, грав
на прямому контрасті: на початку епізоду — абсолютна безвідповідальність мазунчика
долі, безапеляційна переконаність у власній правоті того, кого оточуючі
ще вчора, а деякі навіть по сьогодні, вважали «істотою вищого порядку», в кінці
— гранична розгубленість від опору Войницького — Б. Ступки. Ні, не «справжня
людська драма», з якою Серебряков стикався уперше, вибивала професора з колії
4 . Для нього, котрий впродовж довгого життя ніколи не цікавився нічиєю долею,
3
Гаевский В. Голос Чехова… — С. 45.
4
Там само.
А. Чехов «Дядя Ваня». Київський академічний український драматичний театр ім. І. Франка, 1980.
Єлена Андріївна — В. Плотнікова, Астров — В. Івченко (ліворуч).
Войницький — Б. Ступка, Соня — Н. Гіляровська (праворуч)
окрім власної, враз змінитися було неможливо, хіба що як у казці — нагодилося
б підходяще коров’яче вушко. Серебряков — А. Гашинський буквально впадав
у ступор саме тому, що його пропозиція, в перевагах якої він був переконаний
на сто відсотків (оце «я людина вчена, книжкова і завжди був стороннім практичному
життю» — в даному разі не більше, ніж пусте кокетування), викликала спротив
того, хто двадцять п’ять років невпинно робив комфортним його, серебряковське,
життя. Войницький — Б. Ступка, схопившись руками за голову, несамовито
волав: «З твоєї ласки я винищив, звів кращі роки свого життя! Ти мій найлютіший
ворог!» — а Серебряков — А. Гашинський, ніби не чуючи його розпачу, кричав
у відповідь: «Нікчема! Раз маєток твій, то забирай, я не потребую його!».
Якщо у Чехова Ілля Ілліч Телєгін — чи не антипод Івана Петровича Войницького,
то у виставі «франківців» Вафля, зіграний Є. Пономаренком, взагалі не зіставлявся
із дядею Ванею — Б. Ступкою. Куди ближчим він був до Войницької —
Н. Ужвій: як і для старої, для Телєгіна — Є. Пономаренка будь-який, хоч поганенький,
мир був кращим за будь-яку, хоч найкращу, сварку. При найменшому
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
716
марина гринишина А. ЧЕХОВ «ДЯДЯ ВАНЯ»
717