Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

В. Добровольський вів цю лінію й надалі, доводячи — відтепер його герой морально
падатиме все нижче. Ось він обертає собі на користь повернення Миколи,
удавши, що сам визволив його з тюрми, ось цинічно пояснює свої залицянки
до Анни тим, що не хотів лишати жінку у скруті, ось із приязню у голосі і в очах
напрошується в гості до Задорожних, аби відсвяткувати звільнення господаря.
У наступній сцені Михайло — В. Добровольський переконливо й логічно викладатиме
свою філософію життя: живи, як можеш, хапай щастя, поки в руки
йде, а до всього іншого — байдуже. Почуваючи себе у Миколиній хаті хазяїном,
Гурман — В. Добровольський спочатку лагідно, наче умовляючи, а потім твердо
змушує Задорожного — А. Бучму піти спати на тік, аби самому залишитися
з його дружиною. Наваливши на слабкого Миколу — А. Бучму мало не всю
постіль, він буквально виштовхував того за двері, продовжуючи повчати його,
і на недовірливі слова Задорожного — мовляв, не можна жити «на людськім посміховищу»
і «з розбитим серцем», цинічно відповідав: «Дурниця серце! У кого
воно ціле». У цьому епізоді маленький, беззахисний, скривджений Микола —
А. Бучма, в усій постаті якого відчувалося приниження, а в дитячих очах застигло
німе питання: за що така зневага й образа — викликав ще більше співчуття,
оскільки йому протистояв гранично самовпевнений, ниций хижак Михайло.
В. Добровольський вщент розвінчував свого персонажа, знущання з безпорадного
і немічного Задорожного, егоїзм у ставленні до Анни остаточно мали відвернути
глядача від жандарма, натомість, змусити жаліти не тільки Задорожного,
але і його дружину, яка потрапила в лапи цього «лютого звіра» 7 .
Можливо, це відчуття дещо змінювала наступна сцена Михайла і Анни,
коли на розпачливі запитання жінки, що їм робити далі, як бути, Гурман —
В. Добровольський, міцно тримаючи її в обіймах, зі злістю та зневагою у голосі
радив Анні теж «наплювати на людей». Він буквально випльовував слова монологу,
обвинувачуючи всіх і вся, наче погрожуючи їм своєю любов’ю, наче обіцяючи
й їх забрати із собою, коли вони з Анною підуть «чорту в зуби». У цих
словах розпачливої ненависті замість слів кохання, в цих занадто твердих інтонаціях,
з якими Микола — В. Добровольський доводив своє право на все, що накоїв,
відчувалися розгубленість, страх, непевність, докори сумління, що ятрили його
душу і мозок. Саме тут, у монолозі наодинці з коханою жінкою, актор умотивовував
страшний фінал Михайлового життя, його останні слова подяки, звернені
до Задорожного, його намагання захистити подружжя від можливого покарання
за його вбивство, його прохання простити йому те, що заподіяв Миколі й Анні,
виборюючи своє «одиноке щастя» 8 .
7
Гринишина М. Театр української драматургії… — С. 276
8
Там само. — С. 276–277.
М. Гринишина, безумовно, має рацію — вистава Г. Юри була спектаклем чоловічим.
Саме через протистояння чоловіків, їхній дует-двобій розкривалася провідна
екзистенційна тема спектаклю — моральна суперечність між метою і засобами
її досягнення. Однак, інша провідна тема «Украденого щастя» — тема
гуманізму, граничного співчуття до людей, заведених долею і чужою злою волею
у глухий кут життя, не прозвучала б на повний голос, якби між Задорожним
— А. Бучмою і Гурманом — В. Добровольським не стояла Анна — Н. Ужвій.
Актриса мала зіграти у своїй героїні не тільки молоду і привабливу жінку, але
особистість, здатну на сильну пристрасть, велике почуття, «смак» якого так довго
пам’ятав Михайло, якого настільки жадав, що зважився на обман влади, зваблення
одруженої жінки і людський осуд. Н. Ужвій грала передовсім жінку, яка
несподівано знайшла своє щастя. Отямившись від переляку від зустрічі з «покійним»
Гурманом, вона поступово, наче по краплині, випускала з свого серця призабуті
почуття радості й любові і спалахувала від власної пристрасті, розцвітала
від бажання бути з коханим. Ці іскри надії на щастя заглушали в Анні — Н. Ужвій
голос сумління, відвертали від чоловіка. Наче крізь Миколу дивилася жінка, коли
його забирали у тюрму, наче вже не з ним вона була, наче не могла дочекатися,
коли зостанеться з Михайлом наодинці. Актриса переконливо засвідчувала владу
над Анною любовного почуття та його об’єкта — Гурмана. Її героїня не здатна
опиратися силі його обіймів, твердості його інтонацій, закличності його слів.
У сцені біля корчми тільки на якусь мить в Анні — Н. Ужвій говорив сором, вона
схиляла голову, боячись глянути у вічі односельцям. Але ось уже владний голос
Михайла — В. Добровольського ніби затягував її у коло танцюристів, неначе намовляв
її, і вона спочатку повільно, а потім, ніби махнувши на все рукою, рвучко
ставала з ним поруч, випростовувалася і, обвівши натовп викличним поглядом,
кидалася у танок.
І раптом — гранична зміна, ніби інша, але не менш владна та невблаганна рука
втягувала Анну — Н. Ужвій у нові обставини. Завмерши біля стовпа з пучком
сіна і сулією — емблемою корчми, вона схвильовано дивилася у той бік, звідки
повільно наближався випущений з тюрми Задорожний. Враз усвідомивши свою
ганьбу, покірно схиливши голову і звісивши руки, Анна — Н. Ужвій стиха вимовляла
як зізнання чи вирок собі: «Пропала я, Миколо!». Доки чекала на відповідь,
по її обличчю збігали відчай, острах, благання, розгубленість, огида… Цілий вир
думок і почуттів, серед яких вже зовсім розгубилася бідна її душа…
Власне, оцей розлад між розумом та почуттям актриса вела як наскрізну лінію
образу Анни. Її героїня — проста горянка, селянка, що звикла до немудрящого
життя, поставлена обставинами у скрутне становище, виявляла здатність до активної
думки, до швидких висновків. Вона з першого погляду усвідомлювала
ті зміни, що наклало життя і владне становище на її коханого, і не приховувала від
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
454
валентина заболотна, анна липківська І. ФРАНКО «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ»
455