Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Астрову свою зацікавленість ним. Важко піддавалися визначенню її стосунки
із Войницьким — В. Кузнєцовим; хоча, можливо, їхня мотивація крилася саме
у цій невизначеності: мабуть, через те, що не знала, як ставитися до тих залицянь,
що їх дядя Ваня — В. Кузнєцов мішав із недоброзичливістю та недовірою, Єлена
— А. Сергійко дратувалася, в свою чергу нагороджуючи Івана Петровича виразом
відрази на красивому обличчі та не надто шанобливими епітетами.
Власне, Єлена — А. Сергійко здавалася невпевненою, почасти розгубленою
у переважній більшості ситуацій. Мабуть, уникаючи зайвих складнощів, вона щиро
бажала, аби Войницький і Серебряков помирилися, аби Астров звернув увагу
на Соню, аби довкола запанували мир і злагода. Не домігшись цього, Єлена
— А. Сергійко залишала маєток без жалю, ніби поспішала вибратися з болота
на твердий ґрунт, хоч би тим ґрунтом була сонна харківська бруківка.
Соня — О. Свірська у виставі В. Малахова нагадувала Ніну — А. Сердюк
з «П’яти пудів кохання» Е. Митницького: була такою ж юною максималісткою
та ідеалісткою — відчайдушно вірила у краще прийдешнє та найліпше в людях,
попри всю їх некрасивість й нелюдськість. Утім, мабуть, ця Соня знала їх краще,
ніж вони знали себе, бо керувалася якимось внутрішнім знанням. Мудра дитина,
чиєю турботою були не сінокіс або продаж борошна, але цілість рідних душ,
ось чому найменша спроба образити її викликала таку огиду, і Іван Петрович
— В. Кузнєцов, здавалось, за всіх гнівався на Серебрякова — О. Більченка, який
посмів замахнутися на «Сонин дім».
При цьому, гнівався тим дужче, чим ясніше розумів: професор зробив свою
пропозицію не від злого наміру, а через непоборний егоїзм, що, заполонивши все
його єство, не давав бачити світ під будь-яким іншим кутом, ніж його власний.
Серебряков — О. Більченко — людина «ближнього розуму» — справді не в змозі
збагнути, що ж поганого у пропозиції продати неприбутковий маєток, чому
Іван Петрович не додав жодного рубля до свого «жалованія», і взагалі — чим він
завинив перед усіма. Вертячись у кріслі, хапаючись руками й поглядом за дядю
Ваню — В. Кузнєцова, який знай — обсипав його градом звинувачень, він щосили
намагався зрозуміти… та дарма. Він і пострілів Войницького — В. Кузнєцова,
здавалося, лякався менше, ніж того відчаю, що його, мабуть, сам і породив в душі
шурина… Жах перед питаннями — не такими вже й складними, відповіді на які —
ось тут, поряд — варто простягнути руку, але ж їх не хотілося зачіпати, як ту собаку
— з англійського прислів’я, огортав Серебрякова, наче шию шарф, роблячи
рухи — метушливими, вимову — заїкуватою, погляд — недоумкуватим.
Іван Петрович — В. Кузнєцов, відколи ми його бачили в першій сцені, взагалі
гнівався часто, хоч не завжди маючи привід. Однак робив він це якось побіжно,
беззлісно, наче постфактум. До Єлени — А. Сергійко він залицявся мляво,
кожної миті готовий дати задній хід. Мабуть, тому, побачивши професорську
А. Чехов «Дядя Ваня».
Київський академічний драматичний театр на Подолі, 2003.
Серебряков — В. Данильченко, Єлена — А. Сергійко (верх ліворуч).
Войницький — В. Кузнєцов, Соня — О. Свірська (низ ліворуч)
дружину в обіймах Астрова — С. Бойка, Войницький — В. Кузнєцов виказував
не розгубленість, не відчай, а щось схоже на… радість: мовляв, і ти, брате…
Астров — С. Бойко, в свою чергу, ніяк не реагував на спробу дяді Вані отруїтися
— можливо, те, що про стороннє око здавалося особистим апокаліпсисом, насправді
ставалося не раз і не два, перетворившись ледь не на ритуал.
Однак, придивившись уважніше до Войницького — В. Кузнєцова, ми усвідомлювали
докторову неправоту, адже відчували: мозок і душа дяді Вані роз’ятрені
чимось дуже болючим. А помітивши, з якою охотою він приставав на пропозицію
Астрова — С. Бойка «випити горілочки», розуміли — терпіти цю гризоту йому
вже несила. Згодом ставала ясною й причина цих душевних мук: Войницького
— В. Кузнєцова з’їдало відчуття страшної провини за понівечене життя — своє
та рідних. Він вважав себе винним у тому, що Серебряков повірив, буцімто є світочем
знань, у тому, що стара матір буквально марила зятем, у тому, що Соня віддала
молодість на поталу чужому егоїзму. Його, дяді Вані, егоїзму — чи не більшому
за батьків.
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
728
марина гринишина А. ЧЕХОВ «ДЯДЯ ВАНЯ»
729