Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

засобами, включно жертвою власного життя. Зокрема натякалося на партійних
українських бюрократів, що, виконуючи лише партійні доктрини з Москви, не нехтували
будь-якими засобами, включно з небезпечним для них самих винищенням
української людськості голодом» 1 .
Водночас Ю. Шерех пропонує побачити в «Маклені Грасі» твір, в якому переважні
мотиви Кулішевої творчості досягли «останньої виразності», де можна почути,
«як грудка землі падає на труну героя його творчості, єдиного героя її, що
ним була людина», де «елегія безнадійності», зазвучавши голосно в «Народному
Малахії», бринить звуками поминальної молитви над людством, що має за образ
«гусей що з’їли вишні з вишнівки, зробилися п’яні, попадали замертво, були
общипані, але прокинулися — і от ідуть всі до порога, голодні з похмілля
і голі А над цими потворними в своїй сп’янілості й голизні людьми-гусьми
вже нема і Бога, а є тільки чорт» 2 .
Отже, за недоглядом реперткомівських «сторожів» «Маклена Граса» отримує
дозвіл на постановку в «Березолі». Натхнений такою удачею, Л. Курбас, проводячи
впродовж майже півроку репетиції на стаціонарі й у Межигір’ї (дачній
місцевості під Києвом), у вересні підготовляє прем’єру вистави. Однак, на завершальному
етапі роботи, коли основні контури спектаклю вже чітко вимальовувалися,
почнеться, за висловом М. Куліша, «історія, подібна до «Патетичної»
Щось неймовірне, несподіване, незрозуміле, — удар голоблею по голові ».
Йшлося про «закритий перегляд п’єси й якесь вже остаточне вирішення» її долі
новим складом Реперткому, що його авторові обіцяли провести до 16 вересня,
тобто за вісім днів до офіційної прем’єри в «Березолі» 3 .
Закритий перегляд для української партійної верхівки відбувся 23 вересня
1933 р. В театрі, оточеному працівниками ОГПУ, виставу дивилися Косіор,
Любченко, Затонський, Постишев, Балицький. «Маклена Граса» витримала перевірку
і 24 вересня була винесена на глядача. А. Куліш пригадувала, що «п’єса
мала великий успіх. На прем’єрі було багато людей. Це вже була звичка: коли
йшла п’єса Куліша, то театр, як кажуть, тріщав від публіки» 4 .
Твір М. Куліша, як і вистава Л. Курбаса за ним, вочевидь сповнені саморемінісценціями,
більш чи менш відчутно відлунюють іншими їх спільними роботами,
відтак, безперечна цінність цієї сценічної роботи полягає не у заяві
1
Ревуцький В. Нескорені березільці. Йосип Гірняк і Олімпія Добровольська. — С. 53.
2
Шерех Ю. Шоста симфонія Миколи Куліша // Куліш М. Твори: В 2 т. — Т. 2. —
С. 335–336.
3
Куліш М. Лист до О. К. Корнєєвої-Маслової від 8 вересня 1933 р. // Куліш М. Твори:
В 2 т. — Т. 2. — С. 639.
4
Куліш А. Спогади про Миколу Куліша // Куліш М. Твори: В 2 т. — Т. 2. — С. 737.
М. Куліш «Маклена Граса». «Березіль», 1933.
Зброжек — Й. Гірняк,
Маклена — Н. Ужвій (ліворуч).
Стефан Граса — О. Романенко (праворуч)
нових тематичних чи формотворчих комплексів, а у ствердженні їх принципового
й системного характеру, в доведенні до граничної чіткості того принципу
«симфонізму», який визнаємо основоположним для стилю творчої тріади
Куліш — Курбас — Меллер. Має значення, що «Маклена Граса» стала для її
автора досягненням «останньої виразності», а для Л. Курбаса вистава за нею
виявила «експресивний до крайності реалізм» — стиль, що його як базовий для
творчості «Березоля» художній керівник театру прокламує з часу роботи над
«Народним Малахієм».
Проте творчий симбіоз драматурга та режисера аж ніяк не перешкоджав художницькій
індивідуальності, насамперед це стосувалося відвертої переакцентуації
драматургічного твору: Л. Курбас загострив трагічний мотив, лише намічений
в автора, особливо підкреслив його у фіналі, де Маклена — Н. Ужвій, перелізши
через височенний паркан, розчинялася, ніби фантом, в осінньому мороку,
ледь розрідженому першими, несміливими променями, замість того, щоб йти
на яскраве вранішнє сонце, як пропонував у фінальній ремарці М. Куліш.
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
394
марина гринишина, аркадій драк М. КУЛІШ «МАКЛЕНА ГРАСА»
395