Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

За Н. Чечель, « високий і ставний Отелло Романицького схожий на гордого
сильного степового орла. Його темні руки утопають у складках білосніжної
тканини, оживаючи у скупих могутніх рухах. Затягнутий у розкішно гаптований
жилет і підперезаний широким шовковим поясом торс — пружний і величний.
Вільно лежать пишні шаровари То поривчаста, то плинна пластика актора
зачаровує своєю стрімкістю. Вона несе в собі риси східної плавності і козацької
завзятої молодечості» 26 . Б. Завадко так описує актора в цій ролі: « На худорлявому
обличчі Отелло — Романицького, обрамленому невеличкою борідкою
та чорним кучерявим волоссям, кожен душевний порух відсвічували великі темні
очі. Вони були то уважні, то насторожені, то сумні, вони променіли лагідністю
або їх каламутив глибокий душевний біль, у них спалахував гнів, але вони були
непідвладні злобі» 27 .
Свідки вистави одностайно відзначили яскраву контрастність як провідний
принцип побудови характеру мавра. «Романицький в одну хвилину може
здатися вам і поміркованим філософом, і наївною людиною», — стверджував
І. Чабаненко 28 . «Любовна пристрасть» на початку сцени наступної миті «змивалась
бурхливим потоком гніву» 29 . У грі актора « емоційні вибухи чергувалися
зі спадом почуттів. Здавалося, що обурена злими силами природа втрачала
спокій, клекотіла, вивергаючи спопеляючі вогненні лави і живлющі потоки вологи…
Коли Романицький виголошує монолог:
Як доведу, що сокіл мій здичавів,
То хоч ці пута із струн мойого серця,
Я розірву їх і пущу на вітер,
На волю долі, –
спочатку він запитував із сумнівом, потім спокійно стверджував і знову страждав
і рвався на волю, а потім тужив над своєю злою долею. Інтонації актора були
подібні до буйних степових вітрів, які, здавалося, то піднімалися на скелі, то проривалися
в ущелини» 30 .
Натомість у хвилини сумнівів Отелло — Б. Романицький здавався наївним і безпорадним.
Ось в його уяві з’явилися картини зради дружини, і обличчя мавра відбило
внутрішнє страждання. Аж ось він згадав щасливі подружні дні — і вмить на обличчі
засяяла несмілива усмішка. «Але ось головне: «Нема її і зраджено мене!» —
26
Чечель Н. Українське театральне Відродження. — С. 120.
27
Завадко Б. Борис Романицький. — К., 1978. — С. 83.
28
Чабаненко І. Б. В. Романицький // Чабаненко І. Записки театрального педагога. —
К., 1980. — С. 80.
29
Чечель Н. Українське театральне Відродження. — С. 120.
30
Там само. — С. 121.
він з болем видихає першу половину фрази, з жахом вимовляє слово «зраджено»
й вибухає гнівом у фіналі. Актор вигукує: «Мене!», немов кидає бойовий заклик.
У гніві вихоплює кинджал, розвертається і крадькома, тримаючи зброю коло грудей,
біжить у палац. Вибігши на східці, він уповільнює крок, зупиняється і, опанувавши
себе, з тяжким видихом вкладає кинджал у піхви, прикріплені до його пояса.
«Розрада мені — зневага», — з гіркотою говорить Отелло. «Падлюко, мусиш ти
довести зраду, щоб певний був я», — розлючений Отелло наступає на Яго. Він бере
його за грудки й трясе, кидаючи йому в обличчя вимоги, погрози і прокляття» 31 .
Я. Ган писав, що Отелло Б. Романицького — «безмежно довірливий, і це
призводить його до загибелі. Його обурення — не дрібне почуття зрадженого
чоловіка: це — жадоба помсти за ображене почуття людської гідності» 32 .
І. Ваніна також стверджувала, що через підступну інтригу в свідомості Отелло —
Б. Романицького руйнується той дорогоцінний п’єдестал, на який він сам підніс
Дездемону. Отелло не вірить більше в людину, і життя втрачає для нього сенс. Ця
трагедія значно страшніша, ніж страждання від ревнощів обдуреного чоловіка 33 .
Натомість, на думку Ю. Костюка, у мотивах поведінки Отелло — Б. Романицького
була дещо перебільшена роль почуття ревнощів 34 .
За П. Саксаганським, характер Дездемони складали дві риси — скромність
та сором’язливість. У виконанні В. Любарт Дездемона — благородні риси обличчя
і променисті журливі очі, співучі інтонації грудного голосу — вражала
лагідністю та водночас внутрішньою гідністю. Цій ліричній і часом замріяній
жінці вистачало мужності піти проти батьківської волі. В сцені у сенаті монолог
Дездемони — В. Любарт сповнювали почуття каяття й муки, адже вона образила
старого батька, якого безмежно поважала й любила. Однак, чимдалі за текстом
в голосі жінки все ясніше звучало захоплення мавром.
Надалі з цією ж гідністю В. Любарт проводила сцену, де її героїня намагалася
розібратися в тому, чим викликані зміни у ставленні до неї чоловіка. Вона всією
душею любила Отелло і мужньо приймала смерть від його руки. Пристрасно звучали
останні слова Дездемони — В. Любарт, звернені до Емілії, яка запитувала,
хто винен у її смерті: «Ніхто… сама… Вітай дружину. О, прощай!».
В характері Яго В. Яременко підкреслював «злобний песимізм відносно людей,
одцурання всяких моральних розумінь», «вічну насмішку над усім і безумовний
егоїзм» 35 . На переконання П. Саксаганського цей образ був чи не складнішим
31
Чечель Н. Українське театральне Відродження. — С. 121.
32
Ган Я. Заньковчани // Театр. — К., 1937. — № 8. — С. 8.
33
Ваніна І. Шекспір на українській сцені… — С. 45.
34
Завадко Б. Борис Романицький. — С. 83.
35
Чечель Н. Українське театральне Відродження. — С. 117.
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
300
юлія раєвська, майя гарбузюк, анна липківська В. ШЕКСПІР «ОТЕЛЛО»
301