Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

і частково глядачі середнього віку, власне, той контингент, який принципово оминає
респектабельні державні академічні театри. Разом з тим, ідейний натхненник
колективу режисер І. Ладенко не декларує жодного «експерименту заради експерименту»,
чи студійної творчої аскези, чи взагалі будь-якої принципово відмінної
від традиційних творчої установки. «Театр 19» — перш за все театр акторів, де режисер
не стільки інтерпретатор тексту і автор вистави, скільки вправний диригент.
Тож іще однією, якщо не особливістю, то ознакою цього театру, можна назвати
формування репертуару за принципом підвищеної уваги до текстів із короткою історією
сценічних прочитань. Окремо треба відзначити високий професійний рівень
акторів, їх володіння різними техніками і стилями, органічність їхнього існування
у різних театральних системах із різною мірою сценічної умовності.
Прем’єра вистави «Хулія славлю!» за мотивами комедії М. Куліша «Хулій
Хурина» відбулася 20 вересня 2003 року. Художниця Катерина Колесніченко
простір спектаклю означила лаконічно і виразно: по периметру «чорного кабінету»
сцени розташовані мальовничі «клумби» — у гумовий круг ввіткнуто жмутки
паралонових хрестів-«квіток». Зміна місця дії позначається заміною табличок
із написами «Готель «Червона зірка», «Виконком», «Вулиця», «Комгосп» і,
зреш тою, надписом-привітанням «Хулія славлю!». У виставі задіяні лише троє
акторів — С. Бабкін, О. Дідик та О. Маркін. Єдина актриса (Н. Іванська) у звабливому
негліже лиш міняє таблиці-написи, сповіщаючи цим, як на боксерському
рингу, про початок нового епізоду-«раунду».
Текст п’єси було суттєво скорочено. Більшість другорядних персонажів,
на кшталт Каландаришвілі, Лепа, Шурубалки, міліціонера Серьожки, Маїси без
істотної втрати для змісту цього спектаклю ліквідували. Кожен із трьох акторів
протягом вистави виконує по кілька ролей, існує у шаленому коловороті дії, де
пауза між появами на сцені інколи дорівнює мізерії часу перевдягання. До того
ж, завдання для виконавців ускладнюється тим, що кожна з ролей має виразний
і складний малюнок, індивідуальну гротескову характерність, відмінні темпоритмічні
особливості.
Жанрові складові «комедійки» «Хулія славлю!» важко піддаються чіткій градації
та класифікації: і спосіб акторської гри, і режисерські прийоми — різностильові
та різнопрофільні. У виставі можна розгледіти елементи брутального
фарсу, тонкої іронії, «стьобу», пародії, ексцентріади, карикатури та сатири. Це
враження хуліганистої еклектики постановників посилюється також музичним
супроводом вистави, яке зробив один з учасників гурту «5’nizza» Сергій Бабкін,
використавши авторські пісні. Власне, ця музика — суміш різних напрямків: латиноамериканського,
«регтею», фолка, хіп-хопа. І саме цей ультрасучасний «саунд»
задає виставі чіткий динамічний темп, підкреслює строкате розмаїття сьогоднішнього
життя.
Режисер І. Ладенко, радше за все, поставив собі за мету будь-що зберегти
у виставі дві характерні риси п’єси: веселу інтонацію фейлетону та його злободенність.
Останнє, здавалося б, майже нездійсненне. Але ж ефект комізму
нерозривно пов’язаний саме із пізнаванністю подій, їхньою актуальністю.
Тим не менш, Ладенку таки вдалося в буквальному сенсі «перекласти» п’єсу
сучасною мовою. Режисер пішов шляхом, сказати б, асоціативного «переймено
вування» певних знакових ситуацій та героїв. Наприклад, субординація
всіх персонажів-чиновників нагадує у виставі схему службових взаємовідносин
державної влади України. Божий (О. Дідик) — названий доволі абстрактно
Головою — звичайно, Президент, при ньому працює Секретар-телефон
(О. Маркін), що доволі прозоро натякає на інстанцію з аналогічною зазначеній
посаді назвою. Ямка (О. Дідик) — поза сумнівом, напівавтономний у своїх діях
і відповідальності прем’єр-міністр, що за удаваною серйозністю намагається
приховати збентеження. Мабуть, найкумедніші з решти героїв члени комгоспу
(С. Бабкін та О. Маркін) — череваті лисі депутати-пупси, які за звичкою обговорюють
державні справи на тенісному корті, у сауні, на масажному столі. Більш
того, не полишає враження, що певні алюзії, асоціації, натяки на сучасний політичний
«істеблішмент», пафос викриття його недолугості, ницості, бездіяльності
— то луна громадянської акції 2001 р. «Україна без Кучми». І далі всі «перетворення»
у спектаклі за рецептом «переназивання»: представник фінвідділу
(О. Дідик) — податківець в камуфляжі, який в елегантному балетному танку
брутально відбирає гроші, «три святителі печерські» (О. Дідик та О. Маркін) —
знайомі кожному американці-проповідники, що замість молитов у виставі читають
реп. Сторож на кладовищі дотепно й вигадливо перетворюється на Смерть,
яка з косою ходить слідом за переляканим Ямкою і промовляє до нього нібито
з «потойбіччя» (голос лунає у запису). Замість юних піонерів у спектаклі
з’являються «янголи» Божого (С. Бабкін і О. Маркін) — двоє дівчисьок у шкільній
формі з манерами повій. А Пташиха (С. Бабкін), яка в очіпку із прилаштованим
віночком, у жовто-блакитній сукні, з гігантськими грудьми одразу ж змушує
пригадати популярний мас-медійний персонаж Вєрку Сердючку, взагалі
існує у спектаклі на рівні ємної метафори. Ця «баба з народу» — карикатурно
персоніфікована Україна в її «коронному» образі «убогої удови», яка приречена
вічно шукати правди і нарікати на тяжке життя. Сосновський (С. Бабкін)
— в’язень-утікач, м’яко кажучи, неадекватний, ба навіть божевільний тип, який
з метою самозахисту мімікрує під будь-яке середовище.
Створивши галерею таких карикатурних персонажів (просто таки «соціаль них
масок»), І. Ладенко, в першу чергу, підкреслює їх усталені й непорушні траєк торії
руху, передбачувані, ба навіть очікувані реакції та рішення. Скажімо, О. Дідик
зокрема уривчастими рухами, дещо уповільненою реакцією підкреслює у Божому
розділ четвертий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1990–2000-х: У ПОШУКАХ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
912
ірина чужинова М. КУЛІШ «ХУЛІЙ ХУРИНА» («ХУЛІЯ СЛАВЛЮ!»)
913