Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

раз апробувати й остаточно ствердити кілька дуже важливих елементів формотворчої
структури українського спектаклю «великого» стилю.
На думку дослідника творчого шляху театру, знавця режисерської справи
В. Василька, « у постановочному плані «Сави Чалого» Садовський у всьому
дотримувався історизму. На сцені була відтворена історично-конкретна, реалістична
картина соціальної боротьби українського народу» 6 . Оскільки провідна ідея вистави,
відповідно до наскрізної ідеї твору, полягала у споконвічному протистоянні
мужиків та панів, постановник чітко розділяв персонажів по двом ворогуючим таборам,
при цьому переймаючись, аби відобразити селян без будь-якої ідеалізації,
а шляхту — без шаржування та висміювання. До того ж, у цій виставі «зовсім не було
романтичного серпанку, який часом помічався в інших роботах Садовського» 7 .
Слідом за попередньою версією історичної трагедії І. Карпенка-Карого, М. Садовський
бачить у першій картині третьої дії (табір гайдамаків) кульмінаційний момент
спектаклю і, надаючи їй особливого значення, детально розробляє темпоритмічні,
змістовні, мізансценічні, мовні, звукові зміни в її малюнку. Починаючи сцену
з побутової замальовки гайдамацького повсякдення, режисер доволі різко міняв
конфігурацію сцени в епізоді читання листа від кошового: змістовний центр постійно
зміщувався від Сави (М. Садовський) до Шмигельського (С. Паньківський), а від
нього — до Гната Голого (І. Мар’яненко), темпоритм наростав, емоційна напруга
збільшувалася. Поступово Сава і Гнат починали сприйматися протилежностями за
своїми політичними позиціями та за манерою поведінки: Сава М. Садовського був
стриманим й видавався твердо переконаним у необхідності покоритися наказу кошового
отамана припинити спротив, а Голий І. Мар’яненка буквально кипів від люті
й гніву, готовий щомиті кинутися знову «різати пана», мститися за товаришів.
Для М. Садовського вочевидь було вкрай важливим довести, що рішення скинути
Чалого з отаманства — колективне, що перемога Голого сталася через народну
підтримку. Відтак режисер турбувався, аби козацька маса в кожному епізоді
не була єдиним цілим, а, навпаки, ділилася на групи з різною думкою, різними
інтересами, щоб ідея народного повстання та його програма ніби визріли
в головах гайдамаків. Тому з суцільного неголосного гомону натовпу періодично
чулися гучні слова іншого промовця, тому у фінальному епізоді « точно визначалися
переходи, вигуки за Голого і за Саву. Нарешті вони зовсім стихали.
Перемагав Гнат. Усе рухалось, кричало, шапки злітали догори. Гайдамаки оточили
Гната, що стояв на пеньку. Сава намагався доводити, переконувати, та його
одіпхнули: розлючений, він одходив у бік» 8 .
6
Василько В. Микола Садовський та його театр. — С. 30.
7
Там само.
8
Там само. — С. 33.
І. Карпенко-Карий «Сава Чалий». Трупа П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого, 1900.
Сава — М. Садовський, Зося — М. Малиш-Федорець, Кравчина — Г. Березовський
розділ перший УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1900-х НА ШЛЯХАХ ОНОВЛЕННЯ ПАРАДИГМИ «ПСИХОЛОГІЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
22
марина гринишина І. КАРПЕНКО-КАРИЙ «САВА ЧАЛИЙ»
23