Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

В епіцентрі вистави — «бенефісний» дует: Отелло — Федір Стригун та Яго —
Богдан Козак. Це антагоністи з усіх поглядів: візуально (білий та чорний одяг),
етично (щирість Отелло — цинізм, жорстокість Яго), світоглядно (гуманістична
відкритість до світу — ненависть та озлобленість), темпоритмічно (спокійновеличне
існування Отелло і гарячково-дієва, хижа верткість Яго). За визначенням
В. Гайдабури, «їхні (Отелло і Яго — Авт.) художні постаті, за законами притчевого
узагальнення, виростають до гігантських розмірів» 51 .
Ось як описує Отелло — Ф. Стригуна А. Драк: актор «у перших сценах відходить
від звичного зображення Отелло як безтурботної, великодушної дорос лої
дитини. Це самовпевнений, агре сивний на вигляд Мавр, далеко не миролюбна
промова, яку він хрипкою скоромовкою викрикує в сенаті, — такий образ
удачливого воїна-генерала, який нічого, крім походів, кривавих страхіть війни
і захоплення боєм у своєму житті не бачив. За ці муки і покохала його юна венеціанка.
Але фізичні страждання — не му ка. Справжні муки почнуться тоді,
коли мавр зазнає страждань душевних Звичайно виконавці ролі Отелло
будують лінію розвитку образу як про будження в благородному маврі звірячих
інстинктів. Стригун діє від зво ротного: так, під впливом Яго Отел ло втрачає
грунт під ногами, можли во, вперше в житті переживає горе. Але горе облагороджує.
На наших очах відбувається двоєдиний діалек тичний процес — втрачаючи
волю, ді йшовши до останньої межі відчаю, Отелло — Ф. Стригун водночас
знаходить в собі риси Людини, для якої страш нішим за вбивство і смерть є втрата
віри І в цьому — поразка Яго, який як не намагався, не зміг знищити
в маврі людяне» 52 .
Що ж до Яго — Б. Козака, то, називаючи його «біороботом, запрограмованим
на нечуване негідництво», «інфернальною та механічною силою», В. Гайдабура
наводить переконливу аналогію з іншим персонажем: «Це ніби гіперсучасний
варіант зіграної колись на цій же сцені Б. Ступкою у виставі «Фауст і смерть»
О. Левади ролі Механтропа — електронного створіння, «механічного негідника»,
що тиранить людину з плоті і крові» 53 .
При цьому, Яго є не просто провідником інтриги, а «режисером» представленого
на кону Всесвіту: «А. Бабенко і Б. Козак визначають «ре жисуру» Яго
як дійову й ігрову за дачу. Сатана тут править бал, Яго починає дію трагедії, він
вийшов на сцену, підтягує канати вітрила, далі, в інших сценах «зусиллям волі»
приму шує їх коливатися. Він всюдисущий, він «ставить» мізансцени, підказує ру-
51
Гайдабура В. Шекспір в одязі часу. Спроба полеміки / Український театр. — 1986. —
№ 6. — С. 19.
52
Драк А. П’ять вечорів із заньківчанами. — С. 21.
53
Гайдабура В. Шекспір в одязі часу. — С. 19.
В. Шекспір «Отелло». Львівський академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької, 1985.
Сцена з вистави
хи, події розвиваються в буквальному смислі за одним помахом його руки. Ці гіпнотизерські
«пасажі» диявола, мабуть, дещо нав’язливі. Але внут рішнє життя
Яго актор проживає бур хливо, емоційно, на одному ди ханні. Мабуть, ми вперше
бачили Б. Козака — різнохарактерного тонко го і дотепного актора-аналітика —
в такому напруженні пристрастей» 54 .
Перевага Яго у виставі сягала подекуди загрозливої диспропорції, викликаючи
неоднозначні оцінки рецензентів: «Він демонструє перед нами засоби, з допомогою
яких можна привести на край прірви порядну людину, зруйнувати, понівечити
чисту душу. Режисер наполегливо підкреслює демонічність цього образу,
підносить його до масштабу символу безмежного зла, ворога всього роду людського»
55 . Схожого висновку доходить В. Гайдабура: «Двобій не на рівних — Яго
і поетично витонченої духовності Отелло, герць біоробота і людини. Режисер
54
Драк А. П’ять вечорів із заньківчанами. — С. 21.
55
Орлова Є. Із водою — й дитину // Зоря Полтавщини. — 1986. — 24 лип.
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
306
юлія раєвська, майя гарбузюк, анна липківська В. ШЕКСПІР «ОТЕЛЛО»
307