Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Він добре володів психологічним планом. Його Тось — це інтелігентний студент,
молодий бунтар, справжній юнак-вогник» 10 .
І. Мар’яненко відновить постановку «Брехня» 1915 р. у трупі, організованій
під власною орудою. Щоправда, тепер це буде зовсім не новинка сезону, адже,
як зазначав рецензент спектаклю Д. Вікторов, тогочасні українські театри наввипередки
ставили Винниченків твір, а один із галицьких антрепренерів здійснив
спеціальне турне з цією п’єсою 11 . До того ж, друга постановка «Брехні» не була
новим сценічним словом І. Мар’яненка, і рецензенти, порівнюючи обидві вистави,
лише зазначали нові призначення на ролі та констатували той факт, що
Винниченкова п’єса все ще цікавить глядача. «Так само центральну жіночу роль,
з великим драматичним піднесенням, веде пані Ліницька. Артистка, як кажуть,
оволоділа складною роллю, — писав оглядач «Киевского театрального курьера».
— Добре справляється з новою роллю Івана Стратоновича п. Мар’яненко
(в театрі Садовського Мар’яненко грав роль молодого поета-студента, роль,
як кажуть, зовсім іншого діапазону). Непогані виконавці інших ролей — пані
Горленко, Нинковський, Жулинський, Романицький. З натхненням співають головні
персонажі відомий «Заповіт» Т. Шевченка (у другому акті). Публіка з цікавістю
слідкувала за розгортанням інтриги цієї цікавої п’єси» 12 .
М. ГРИНИШИНА
* * *
Як не дивно, але попри політичну діяльність Володимира Винниченка у 1917–
1919 рр. радянська влада не одразу вилучила його ім’я та твори із вітчизняного
культурного простору. Можливо, причиною цього стали надії нових очільників
України на те, щоб усе ж показово «перетягнути» таку знану й авторитетну фігуру
на свій бік (найсерйознішу спробу було здійснено 1920 р., коли Винниченко
навіть повернувся на батьківщину, але все ж відмовився від запропонованого йому
мандата члена уряду і знов поїхав за кордон, цього разу — назавжди). Так
чи інакше, але протягом 1920-х рр. п’єси Винниченка активно ставилися по всій
Україні, його оповідання і повісті українською та російською мовами друкували
в Києві, Харкові, Москві, Ленінграді, а 1932 p. «Книгоспілка» навіть підготувала
видання «Зібрання творів» у 28 томах.
10
Василько В. Театр Миколи Садовського // Центральний державний архів-музей літератури
і мистецтва. — Ф. 653, Оп. 2, Спр. 189, Арк. 236.
11
Викторов Д. 2-й Городской театр: Спектакли украинской труппы под упр. И. А.
Марьяненко: «Брехня» // Киевский театральный курьер. — 1916. — 17 апр. — С. 2.
12
Там само.
Однак, ясна річ, довго це «мирне співіснування» ідейних ворогів (хоча як політик
Винниченко був значно ближчий до соціалістичних ідей, ніж більшість його
«колег» по УНР) тривати не могло. Все змінилося у вересні 1933 р., коли він написав
відкритого листа до Політбюро КП (б) У, де звинуватив Сталіна та Постишева
в голодоморі й масових репресіях проти українського народу. Цей лист викликав
різке заперечення на пленумі ЦК КП (б) У, й від того часу Винниченко опинився
у природнішому для політемігранта становищі, посівши чільне місце серед «персон
нон грата» у радянській Україні: його книжки вилучили з бібліотек і знищили,
п’єси — заборонили для постановки, творчість перестали досліджувати літературознавці
й вивчати в школі.
Політична реабілітація В. Винниченка відбулася лише на хвилі «перебудови»,
тож на рубежі 1980–1990-х його п’єси повернулися на театральний кін. Сталося
це у річищі тієї «ревізії», котру влаштувало своїм здобуткам століття на своєму
схилі, тієї моди на модерн — на тексти Метерлінка, Уайльда, Ібсена, Андрєєва,
Арцибашева, Цвєтаєвої та інших їхніх сучасників; на екзальтацію, вишуканість
ліній, притлумлені кольори — яка охопила, у тому числі, й театральний кін (її
найяскравіший вияв — у виставах Р. Віктюка того періоду).
«Чи справді сильною є магія цифр і дат, і наприкінці століття чомусь болісно
важливо зазирнути у самий його початок — задається риторичним питанням
критик. — «Страшна порожнеча життя» (Розанов), хвороба оголених нервів, які
не можуть і не бажають нічим себе стримувати, здертий з життя покров культури
— усього цього, видається, більше тут, ніж там. І ще — раптовість почуття,
яке наздогнало усіх, — що покров цей був надтонкий: збиралися, накопичували,
пряли — а порвалося миттєво, так, що й ниток не збереш» 13 .
Щоправда, навіть тоді годі було шукати на афішах Винниченкові «Дисгармонію»,
«Панну Мару», «Базар», «Молоду кров» чи «Співочі товариства», але
з’явилися «Гріх» у Київському театрі ім. І. Франка (режисер В. Опанасенко),
«Пригвожденні» у Київському Молодіжному театрі (режисер В. Оглоблін),
«Між двох сил» у Львівському Молодіжному театрі ім. Л. Курбаса (режисер
В. Кучинський), «Брехня» у Львівському театрі ім. М. Заньковецької (режисер
А. Бабенко) та Київському театрі драми і комедії (режисер О. Балабан), «Чорна
Пантера та Білий Медвідь» у Львівському театрі ім. М. Заньковецької та на малій
сцені «Березіль» Харківського театру ім. Т. Шевченка (режисер обох вистав —
А. Бабенко). Найширше йшов «Закон»: у Херсоні — в постановці А. Канцедайла,
у Чернігові, в театрі ім. Т. Шевченка — В. Тимченко, у Донецьку — О. Кравчука,
у Хмельницькому — О. Сторожука, у Дніпропетровському українському театрі
13
Карась А. Откуда взять трагическую развязку // Московский наблюдатель. — 1992.
— № 11/12. — С. 20.
розділ перший УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1900-х НА ШЛЯХАХ ОНОВЛЕННЯ ПАРАДИГМИ «ПСИХОЛОГІЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
70
марина гринишина, анна липківська В. ВИННИЧЕНКО «БРЕХНЯ»
71