Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

існування в ній порівняно з тим професійним досвідом, який актори набували
і до, і після цього: «Нарешті, після десятків суто постановочних вистав, актори
отримали можливість видобути з себе те, що валялось там непотребом довгі роки.
Вони видобували з себе все це, і тішились, і дивувались тим скарбом, що був
у них законсервований. Не квапилися одразу бігти на сцену, довгий час просто
наговорювали тему, так би мовити, домовлялися на березі перед тим, як пірнути
в роботу. Іноді просто мовчали. Рекордна тиша між репліками Більченка на репетиції
сягала 25 хвилин, а в паузі висіло його знамените запитання — до себе,
до світу, до минулого і цієї миті
– Ни кучера, ни сторожа — свобода! — промовляв там Льодька, персонаж
В’ячеслава Сланка. На сцені й була свобода. Люфти, які ти завжди міг заповнювати
собою. Як Віка Авдєєнко, що раптом виявилася тут ще й блискучою комедійною
актрисою» 10 .
Уповні за професійним законом, згідно з яким відгуки критиків адекватні
самому сценічному продуктові (якщо це фахова критика, звичайно), про
«Археологію» лишилися друковані свідчення більш ліричного, ніж професійнооціночного
характеру. Так В. Дишкант у газеті «Кур’єр муз» у статті з промовистою
назвою «Хто розкопає наші кості» писав: «Ми так не любимо, коли пісок
в очі. Очі печуть і сльозяться. Ми так не любимо, коли очі ріжуть різні декласовані
типи: злидарі, бомжі, напівбожевільні бабусі, хіппі… На початку вистави ми,
глядачі, схожі на глуху стіну, через яку не пробитись цим дивним, чужим героям,
стосунки, спосіб життя яких нам важко осягнути. У фіналі ця монолітна стіна
протистояння паріям суспільства розвалюється на порох В «Археології»
зруйновано ієрархію наших суспільних цінностей. Втім, так і буває на розкопках,
коли нічний горщик знаходять поруч з царською короною У виставі все
зрівняно в значенні. Слова високі й сороміцькі, шум радіоприймача і звук сечі,
спрямованої у відро. Ніщо не має для героїв абсолютної цінності. Що слова, коли
знецінене саме життя Випавши із системи унормованих соціальних стосунків,
моральних правил, культурних табу, герої живуть у своєму світі. Але страждають
вони так само, як і ми. Так само шукають людського тепла, любові і щастя.
Цієї спільності достатньо, аби співчувати їм» 11 .
Фотографії окремо взятих акторів — єдине розбірливе, що зосталося від
численних зйомок вистави, зроблених різними людьми на різних ігрових майданчиках.
Власне ж вистава чинила опір будь-якій фіксації. В результаті вона
«вислизнула», лишивши на плівці тільки розпливчасті сліди свого невловленого
існування.
А шлях режисера В. Більченка у Київському Моло діж ному
театрі проліг від ностальгійної, ліричної сповіді в «Археології»
до безжальної та віртуозно оздобленої яск раво
театральними прийомами соціокультурної діагностики
в «…І сказав Б…».
А. ЛИПКІВСЬКА
10
Чорненький Я. Ой, як хочеться курки // Там само. — С. 75.
11
Цит. за: 25 Молодих історій: Ювілейне ревю. — С. 69.
розділ четвертий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1990–2000-х: У ПОШУКАХ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
818