Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

надмірна моторність, широка жестикуляція, «півниковий» фальцет вирізьблювали
багатогранний і не простий образ юнака — згодом такими прийдуть на сцену,
так звані, «розовські хлопчики». Пошуки справедливості й правди, намагання
збагнути сенс життя і зрозуміти його істини приводять Петю — Є. Пономаренка
до Івана, щоб поговорити з батьком, «як людина з людиною». Коломійцев розумів
його по-своєму, запідозривши, що син підхопив у повій «французьку хворобу».
І слова «розпутна погань» звучали в устах Івана — А. Бучми поблажливо, навіть
ласкаво, як заохочення досвідченого в подібних справах старшого товариша.
Відчайдушний зойк Петі — Є. Пономаренка, який вибігав з кімнати, був страшним
і недитячим. З таким криком кидаються з даху, зі скелі, в прірву. Саме туди
штовхнув чистого сина свого потвора-батько.
Горбата Люба, дочка Софії не від чоловіка, а від коханого Якова, ще немовлям
скалічена Іваном в шаленстві ревнощів, у виконанні П. Отави була сірою мишкою,
мовчазною і непомітною. Але в ній відчувалася не стільки гіркота від своєї
нещасної долі, скільки злість на світ «останніх».
А серед цих «останніх» у Івана Коломійцева була тепла компанія. Перш за все
старша дочка Надія. Ф. Барвінська в цій ролі справді була «розкішною жінкою»
— в об’ємному, напіврозкритому пеньюарі з воланами, бантами і мереживами,
вона виглядала настільки спокусливо, що навіть розпусний батько лип до неї
з непристойними пестощами. Вона і справді була схожа на великосвітську повію,
маючи поряд жабоподібного низенького і губатого чоловіка-підкаблучника.
Ф. Барвінська гралася переливами інтонацій, вишуканими жестами, ніжками
в пантофлях — хижа киця з гострими зубами і кігтями.
Чоловік Надії лікар Лящ у виконанні М. Яковченка — балаганний фігляр —
весь час підігрує «пахану» цієї банди Івану Коломійцеву. Ось вони обидва — веселі,
самовдоволені, бездумні — крокують до Якова вимагати гроші. Придуркувато
марширують, надувши щоки, виграють на губах зухвалу пісеньку, голосно тупають.
Двоє здорових негідників прямують грабувати помираючого.
А старший син Олександр — В. Дуклер — точнісінька копія батька-негідника.
Тільки він ще не так хоробро наслідує родинний приклад і ще не наважується
кричати, більше сичить.
Дім Коломійцевих був наповнений життям. Снувала покоївка, накривала до обіду,
витирала пил, мила підлогу, до неї хтиво чіплявся Іван. Плела чергову шкарпетку
стара глуха нянька. Бив високий годинник — з ним, тобто з часом, в Івана були
особливі стосунки. Ось озирнувся він на той годинниковий дзвін, витяг власного
кишенькового годинника-цибулину, розкрив кришку, звірив з хатнім — розбіжність.
Відкрив дверцята хатнього і покрутив стрілки назад (!). Приклав свого до вуха,
не розчув, потрусив — стоїть! Час Коломійцева зупинився і намагання повернути
його назад даремні. А виправляти помилку Іван не став — лишив, як є, і пішов.
У фіналі вистави, коли Яків — О. Ватуля помирав серед
загальної сварки, Коломійцев — А. Бучма галасливо і переможно
входив до кімнати, а побачивши мертвого брата,
цілком байдуже питав: — Помер… Як же це Ставав навшпиньки,
витягав шию, щоб краще бачити з-за плечей родичів.
Потім, почепивши на обличчя маску жалоби, яка личила
моменту, Іван — А. Бучма починав виголошувати фальшиві
і непотрібні слова. Інколи запинався, і, зрештою, розчулившись
від власної промови, витягав з кишені велику хустку,
витирав неіснуючі сльози. «Трагічний балаган» знесилено
переривала Софія — Н. Ужвій: «Перестань…». Іван —
А. Бучма ображено замовкав на півслові, голосно сякався
в хустку і, щосили гупаючи ногами, дзенькаючи шпорами,
демонстративно виходив з кімнати. За ним виклично крокували
Лящ, Надія й Олександр.
В цьому маршируванні було щось моторошне — здавалось,
що чобіт жандарма (чи тирана, диктатора абощо) топче
людські серця і долі. Нині, і прісно, і на віки віків…
Вистава «Останні» залишила по собі кілька легенд. Ось
одна з них. Згадаймо дату прем’єри — травень страшного
1937-го. Сцена Коломійцева з Соколовою, яка прийшла просити
за свого арештованого сина, надто відлунювала реаліями
дійсності. А. Бучма так переконливо викривав жорстоке
лицемірство можновладців, що режисер перелякався і хотів
зняти своє прізвище з афіші.
Ось інша. А. Бучма на комплімент одного з вищих театрально-ідеологічних
радянських чиновників, причетного
до репресій, якому дуже сподобався його «чарівний»
Коломійцев, відповів: «Я не винен, що у вас споріднені душі»…
Що врятувало тоді зухвалого артиста від розправи Може,
те, що розпорядженням партії і уряду він був уже призначений
на роль Леніна у виставі за «Правдою» О. Корнійчука,
прем’єра якої мала відбутися через п’ять місяців
Бібліографія:
1. Заболотна В. І. Амвросій Бучма. — К., 1984.
2. Львов-Анохин Б. Амвросий Максимилианович Бучма. — М.,
1959.
В. ЗАБОЛОТНА
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
440