Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Життя = Театр. Не «театр» — натужний та дешевий ерзац, де прояви почуттів
наскрізно фальшиві та всі «розклади» переграні до нудоти, але — Театр. Який
вимагає «повної загибелі всерйоз».
Воістину, «велич театру в тому, що його мерці підводяться у фіналі» —
як Естер. А «жертви тих, хто робить з життя театр» — штучно, як Ліан — ніколи
не підведуться у кінці. Якщо не будуть самим Театром. Бо ж Естер — самий
Театр, щеплення яким робить відчуття життя більш гострим та небанальним. Від
«жити, не знаючи, що в тебе є серце», до «жити з кинджалом з бутафорського
реквізиту в серці», таким чином його, серце, відчуваючи — лежить шлях запліднення
та очищення життя Театром.
Цей другий змістовний пласт був у виставі «для своїх». Для тих, для кого фатальна
нестиковка єдиного життя та улюбленого Театру суть проблема. На сце ні
ж було явлене її ідеальне, утопічне, але — розв’язання: театр і повинен торжествувати
над життям — хоча б у своїй власній царині.
Нарешті, третій «поверх» (чим не вертепна структура!) — сюжет сакральний.
Євангельський, утім забарвлений не тільки й не стільки релігійно. Бог як вищий
сенс та абсолют був тут єдиний у двох іпостасях: Він є Театр та Кохання.
Дві стіни одного тунелю сходилися в цій пульсуючій точці. І Янгол прикладав
палець до вуст.
Далі — тиша.
Але цю тишу було порушено через декілька років, коли виставу поновили у дещо
видозміненому оформленні та акторському складі 25 .
Ось яким побачив цей новий-старий варіант критик Р. Должанський: «Дивно
те, що цю приречену на провал з точки зору всіх законів театру спробу реінкарнації
старої вистави слід визнати дуже вдалою. І перш за все завдяки
Роговцевій, яка зберегла у ролі і загадковість, і лірику, і святковий кураж
Надалі хто лишень не випускав на сцену (і в оформленні і у стилі гри) тугу за
модерном та примхливі вигини лінії Орта. Надалі перетворилися на штампи —
як загальні, так і особисто Віктюка — і янголи з вибіленими обличчями та довгими
рукавами, і обгортаючі, знебарвлені інтонації, і спілкування персонажів
через порожнечу, і атмосфера загального томління на сцені, і естетська зламаність
з чуттєвістю, і милування забороненими пристрастями, і спокуса таємничих
пороків. Надалі сам Віктюк вже став ставити лише слабкі італійські п’єси.
Але у «Священних чудовиськах» цей театральний стиль постає в момент
відкриття та розквіту» 26 .
«Священні чудовиська». «Дама без камелій».
Вони залишилися в цілому поколінні юних тоді акторів,
режисерів, театрознавців — «бутафорським кинджалом,
кинджалом з театрального реквізиту, найгіршим з усіх».
Ми стали піхвами цього кинджалу.
Se soir…
А. ЛИПКІВСЬКА
25
Як антрепризний проект, бо на той момент А. Роговцева вже залишила театр ім. Лесі
Українки.
26
Должанский Р. Роман Виктюк как Иван Калита // Коммерсант. — 1996. — 1 мар.
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
806