Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

його, — просто намагаються бути щасливими в задушливій атмосфері загальної
ненависті. В. Гирич «вирощує» в цій атмосфері «квіти», які, сповнені молодої сили,
пристрасті та бажань, тягнуться до сонця. Симпатії режисера явно на стороні
Монтеккі; Капулетті ж, немов павуки, ніби знаходяться у центрі плетеного віками
павутиння та ніколи не діють власноріч — лише через помічників-підлеглих.
Агресія Капулетті по відношенню до Монтеккі у виставі очевидна; протистояння
унаочнене навіть у манері молоді вдягатися: Монтеккі — в джинсах та кросівках,
челядь Капулетті (за прикладом свого дона) — у чорних штанях та футболках,
навіть слуга П’єтро (В’ячеслав Василюк) з’являється у чорних окулярах і накинутому
на голену голову чорному прозорому капюшоні — такою собі карикатурою
на Нео з «Матриці».
Постановник, певною мірою, і створює МАТРИЦЮ — модель сучасного суспільства,
сповненого галасу, драйву та симулякрів.
Так, любов буває сильнішою, ніж смерть; але чи стала би вона сильнішою, ніж
життя, ми ніколи не взнаємо: Ромео та Джульєтта назавжди залишаться молодими,
їхня любов триватиме у просторі іншого буття, набагато вищого за земне
існування, — у численних сценічних та екранних версіях. Але, на відміну від конкретної
вистави чи кінострічки, ця любов не матиме кінця. Бо, як сказав колись
Мартін Керол, любов вічна, змінюються лише закохані.
Е. ЗАГУРСЬКА
***
У «Ромео і Джульєтті» режисера Олексія Лісовця (він же — автор сценічної
редакції п’єси та музичного оформлення) в Театрі драми і комедії у чистоті й порожнечі
«білого кабінету» 10 оживає міф про залитий сонцем південь, де мелодії
— проникливі й запальні, де від крихітної іскри — необачного слова чи погляду
— спалахують сутички, що втягують до своєї орбіти ціле місто; де навіть під маскою
стриманості вирують пристрасті, де якщо танцюють — то до нестями (бал
у Капулетті — шалений non-stop), де вуличні бійки на ножах є цілковитою нормою,
бо тут іще не перейшли на вульгарну вогнепальну зброю і, коли злегка перефразувати
Борхеса, «на тлі чистого неба чіткі силуети у вузьких, строгих костюмах
та черевиках на підборах виконують фатальний танок, танок із ножами, аж
10
Як підмітила А. Чердинцева, «своїм мінімалізмом (на сцені відсутні декорації,
костюми вирішені у суворій чорно-темно-синій та білій гамі; художник-постановник
— І. Несміянов) постановка нагадує раннього, часів «Кавказького крейдяного кола»
та «Гамлета» Стуруа (Чердынцева А. Мафиози тоже плачут… // Вечерние вести. — 2005.
— 14 нояб.).
поки з вуха одного з них не розквітне пурпурова гвоздика…». Це не ренесансна
шекспірівська Італія, а Італія середини минулого століття, де точиться непримиренна
боротьба мафіозних кланів.
Напрочуд виразним є вже самий початок вистави: виє поліцейська сирена, посередині
сцени — три вкриті рядном нерухомих тіла, а по периметру, за смугастими
поліцейськими стрічками — застиглий мовчазний натовп. Знамениті слова
прологу («Однаково шляхетні дві сім’ї В Вероні пишній, де проходить дія…» 11 )
тут втомлено промовляє брат Лоренцо (Олег Месеча), звично й ледь не механічно
вкладаючи тіла загиблих на металеві каталки і вивозячи їх за лаштунки. Епізод
завершується загальною молитвою: веронці, вклонивши коліна, з тривогою дослухаються
до ледь чутного тривожного гудіння, яке лунає з-під землі — немовби
там, у глибині, «дрімає» вулканічна лава, котра кожної миті може вирватися
на поверхню (ця Верона явно знаходиться на Сицилії!). Утім, тривога швидко забувається
— спалахує яскраве світло, лунає весела музика, і хлопці знов ладні
витягнути ножі за найменшого натяку на образу…
Тож у глядачів одразу ж вибудовується «ретро»-ланцюжок кінематографічних
та театральних асоціацій: італійський неореалізм… «Хрещений батько»…
«Спрут»… «Останній дон»… Критик В. Луньова продовжує цей ряд «найрізноманітніших
культурних першоджерел» Франком Дзефіреллі та Базом Ларманом 12 …
Досвідченіші театрознавці згадують Дж. Стрелера… Але це не прямі, буквальні
цитати, а — повітря, атмосфера, зіткана з безлічі деталей. Ось спалахне на пальці
глави родини — так і хочеться сказати клану — масивна каблучка… Ось в герцогові
Ескалі (Володимир Мовчан) на секунду оживе поліцейський чин з якоїсь
Колабрії: вусики, пригладжене, підфарбоване (аби сивина не проступала) волосся,
білий плащ… Ось вишикується довжелезна черга жінок та дівчат з бідонами,
пляшками, суліями, лампами — треба думати, за керосином: саме тут обговорюються
новини, пошепки передаються плітки… А у спекотний сонячний полудень
вуличний фотограф похилого віку в кумедній панамці (Юрій Комісаров)
замислиться над шахами, а молоді йолопи засмагатимуть, бешкетуватимуть та чіплятимуться
до перехожих… І зрозуміло, чому підстаркуватий ласолюб Паріс
(Петро Миронов) — до речі, насправді саме йому, а не полохливому герцогові
підконтрольне все місто — лишається тут, всупереч авторові, живий: мафія ж бо
безсмертна. Не дісталася йому саме ця незаймана квіточка — не біда, інші розквітнуть…
11
Тут — переклад І. Стешенко. У виставі використаний російський переклад Б. Пастернака.
12
Лунева В. Стечение обстоятельств: трагедія современности // Контрамарка. — 2005.
— № 10. — С. 6–7.
розділ четвертий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1990–2000-х: У ПОШУКАХ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
924
ельвіра загурська, анна липківська В. ШЕКСПІР «РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА»
925