Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

дивідуальності — до таланту Аркадіної режисер ставиться так само скептично,
як і до таланту Заречної, — але різне ставлення до життя. Ніна вперто чекає, коли
життя розістеле перед нею яскравий килим. Аркадіна — Л. Каганова з тих, хто
цей килим завойовує по міліметру. Важко сказати, що привело Аркадіну на сцену.
Можливо, та сама мрія про блискучу колісницю. Однак вона вчасно зрозуміла,
що за колісницю треба платити. А керувати нею має хтось більш досвідчений,
ну, скажімо, Тригорін.
Аркадіна — Л. Каганова красива, ефектна, самозакохана. З тією часткою екстравагантності,
яка відрізняє актрису від простої жінки. Їй тридцять два, навіть
коли поруч Костя. А поряд із братом вона і зовсім дівчинка. У неї красиві очі
— темні, глибокі. Ось тут найбільш слушний момент сказати про те, як багато
можна в них прочитати. Але саме це сказати і не можна. Перед нами людина, про
життя якої ми можемо лише здогадуватись. В Аркадіній — Л. Кагановій передовсім
комплекс точних реакцій і дій. У потрібний момент цей добре налагоджений
механізм спрацьовує. Сина можна зупинити однією вивіреною фразою: «Людям
не талановитим, але із претензіями, нічого більше не залишається, як ганити
справжні таланти». Потім вже не доведеться вживати складні речення, вистачить
окремих слів: декадент, нахлібник, обідранець. Для Тригоріна припасений монолог
з якої-небудь п’єси.
Його емоційна структура буде продуманою і точно прорахованою. Для
Шамраєва годиться зобразити свою непричетність до справ земних і нерозуміння,
як це так, раптом немає коней. І взагалі слово «ні» — якесь дивне слово! Маші,
між іншим, можна зауважити, що вона ніщо, якась баба непричесана. Ну, а Ніні
поблажливо кинути: «Браво, браво! Ми милувалися».
Ми говорили, що образ Ніни Заречної в цій виставі не розвивається. Те саме
можна сказати і про Аркадіну. Хіба що її образ привабив режисера і розглянутий
у спектаклі детальніше й уважніше. Як щось, в своєму роді, досконале і гідне
вивчення. Як феномен. Аркадіна чітко засвоїла, що взаємодія із світом відбувається
за цілком визначеними схемами. Досить їх засвоїти, і все піде своєю
чергою. Тому у виставі — вона особистість найнезалежніша. Л. Каганова дуже
послідовно веде роль, не дозволяючи нікому зазирнути у внутрішній світ своєї
героїні. І лише якоїсь миті, приміром, у другій частині діалогу з Треплєвим, оболонка
Аркадіної раптом стає прозорою, і ми впізнаємо в ній Наташу з «Трьох
сестер», і у знайомих інтонаціях («Миле моє дитя, прости… Пробач своїй грішній
матері. Пробач мене нещасну…) чується Наташчине: «Бобик! Пустун Бобик!
Дурний Бобик!». Але це лише інколи.
Ніна — Л. Кадирова вся розкрита навстіж. Аркадіна — Л. Каганова замкнена
на сто замків. Той, хто бажає дізнатися, що у неї всередині, розіб’ється до крові
й не взнає нічого. Щоправда, немає нікого, хто виявив би подібне бажання.
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
676
А. Чехов якось жартома зазначив, що в «Чайці» п’ять пудів кохання. У виставі
її немає ані грану. В ній ніхто нікого не кохає, не намагається кохати, хоч говорять
про кохання мало не всі. «Я кохаю його навіть сильніше, аніж колись», —
твердить Ніна, припавши до дверей, за якими чути голос Тригоріна. «Кохаю»,
«сильніше», «колись» — на кону Львівського театру імені М. Заньковецької ці
слова монотонні, одноманітні, беззвучні, як і порожнє життя цієї жінки. «Роль
Ніни для мене все», — говорив Чехов. Постановника, як видно, дратує ця істота,
здається нав’язливою, набридлою. У спектаклі Ніна — так її й грає Л. Кадирова
— дивна у своїй наполегливості, у своєму устремлінні проїхатися в колісниці під
крики тріумфуючого натовпу. Але колісниці немає і не буде. Замість неї брудний
вагон третього класу, «з мужиками». Замість захоплення натовпу — «в Єльці
освічені купці будуть чіплятися із люб’язностями». І неважко уявити собі цю
Ніну в якомусь номері — темному, із скривленою підлогою — загнану, безсильну,
зів’ялу. «Я — чайка. Не те…» — повторюватиме вона все своє життя, поки
не ковтне де-небудь сулеми чи не кинеться в чорну густу воду.
«Я тепер знаю, розумію, Костю, що в нашій справі — все одно, чи граємо ми
на сцені чи пишемо — головне не слава, не блиск, не те, про що я мріяла, а вміння
терпіти. Вмій нести свій хрест і віруй». У Ніни — Л. Кадирової — це не підсумок
двох років життя, безпощадного і страшного. Це не крик душі, що очистилася
стражданням, вистояла, усвідомивши головне. Окрім цих придуманих слів їй нема
чого сказати, адже нічого не змінилося.
Ніна у львівській виставі — характер, уже сформований, незмінний. В ньому
все ясне і зрозуміле. «На березі озера з дитинства живе молода дівчина, така,
як ви; любить озеро, наче чайка, і щаслива, і вільна, наче чайка». Цю експозицію
життя Ніни вигадав Тригорін. А насправді, стверджує вистава, на березі озера
жила дівчинка, позбавлена материнської ласки, ображена, яка боялася батька,
збігала до озера, аби приховати свої сльози, поплакати вволю, аби ніхто не бачив,
не знав, не вдарив презирливим поглядом. Саме тоді й народилося в ній це
нестримне тяжіння до слави — бажання відплатити за всі образи, нанесені дитячому
серцю.
Не мистецтво — як єдина можливість жити, а слава — як єдиний спосіб вижити.
Такою є Ніна — Л. Кадирова.
Чеховська «комедія в чотирьох діях» сповнена багатьма зіставленнями. Вони
є й у виставі. Часом, можливо, надто явні, акцентовані. Але це вже право режисера
— говорити про те, що, на його погляд, є найважливішим. У літературознавчих
працях, та й у більшості вистав, стало звичним зіставляти Ніну Заречну
і Треплєва. У львівській «Чайці» цього зіставлення немає. Треплєв і Ніна тут особистості
незіставні, порівняти їх життя і долі неможливо. Водночас настійливо
підкреслюється інший аспект: Ніна та Аркадіна. Протиставляються не творчі інгеоргій
коваленко, марина гринишина А. ЧЕХОВ «ЧАЙКА»
677