Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Впродовж 1909–1911 рр. «Гуцульський театр» проїхав з гастролями шістдесят
міст та сіл Галичини та Буковини, окрім того побував з виставами у Львові
та Кракові, повсюдно зустрічаючи якнайтепліший прийом широкого глядача.
На початку 1912 р. Г. Хоткевич, маючи намір заснувати подібний колектив
у Наддніпрянській Україні, виїхав до Києва, щоб підготувати там гастролі «Гуцульського
театру». Перед від’їздом, у зв’язку з тимчасовою відсутністю О. Ре меза,
він доручив справи театру Лесю Курбасу. Впродовж березня колектив під керівництвом
О. Ремеза і Л. Курбаса здійснив нову подорож Галичиною, наприкінці відвідавши
Львів. Однак складні організаційні проблеми та відсутність необхідних коштів
завадили повноцінним гастролям «Гуцульського театру» у Наддніпрянщині. Лише
через рік туди виїхала тільки невеличка концертна група.
* * *
Створений Г. Хоткевичем цикл вистав розпочинався п’єсою «Гуцульський
рік», яка складалася з чотирьох етнографічних картин, куди входили різдвяні
та великодні звичаї, гуцульський похоронний обряд і гуцульське весілля.
Перша дія «Гуцульського року» відкривалася картиною Різдвяного вечора.
Сцена розділена на дві частини: одна — інтер’єр гуцульської хати, друга — залите
«місячним» сяйвом подвір’я. В хаті господарі, готуючись до святкової вечері, виконували
ряд ритуальних дій, пов’язаних із заклинанням і запрошенням до трапези
душ померлих. Тим часом, на другій частині сцени збиралися колядники. «Місячне
сяйво», ледь приглушуючи яскраве вбрання гуцулів, посилювало елемент фантастичності
всього дійства. Виконувався ритуальний танець «поровень». Звучала
трембіта, дзвеніли дзвіночки, а гурт гуцулів починав колядувати. «Якою правдивою
старовиною дише від цих коляд, — зворушено писав К. Заклинський. — Як красно
вони виходять при акомпанементі скрипки й цимбалів! Колядують газді, газдині,
панні, а все те весело, природньо, бо гуцул не грає, а живе на сцені 1 .
З такою ж безпосередністю чоловічий склад колядників виконував у хаті особливий
для гуцульських колядних звичаїв танець «плєс». «Плєсаки» йшли церемоніальним
кроком, що супроводжувався рухом піднесеної руки з топірцем. Вони
злегка підскакували то на одній, то на другій нозі, одночасно приспівуючи господарям
відповідні побажання. А завершувалося дійство відхідним танцем «кругляком»,
що виконувався перед хатою і мав, як і попередній — магічно-ритуальну
значимість.
У другій дії вистави відтворювалися великодні звичаї. На церковному подвір’ї
сходилися гуцули з «пасківниками», утворюючи мальовничі групи. Під супровід
церковного дзвону відбувалося посвячена пасок. Всі присутні христосувалися.
1
К. З. [Заклинський К.]. Гуцульський театр // Діло. — 1911. — № 235.
Потім сцену заповнювала молодь — починалися традиційні весняні ігри. У великодніх
обрядах привертав увагу сплав урочистої стриманості ритуальної дії
з бурхливим темпераментом юності, що проривався у традиційних великодніх
забавах.
Третя дія — гуцульський похоронний обряд — була, очевидно, найцікавішою
за своєю глибиною і тим філософським змістом, що розкривався у ній.
… Гуцули заходили у хату, посередині якої лежало тіло померлої господині.
Скорботно звучала трембіта. Їй вторував тужливий жіночій голос, що передавав
мелодику народного голосіння. Старші люди сідали біля тіла, а молодь розпочинала
прадавній, укорінений в поганські часи, обряд: традиційні похоронні забави
— «посіжінє», що у своїй суті було спрямоване на протидію злобній смертоносній
силі. «Посіжінє» розпочиналося обов’язковою грою, що називалася «груша»
(хтось із парубків лягав на лавку і накривав голову шапкою, інший — бив його
по спині. Удари продовжувалися доти, поки перший не вгадував, хто його бив,
після чого мінявся з ним місцем). Невибаглива гра мала ініціаційне призначення.
За давнім гуцульським звичаєм юнак, щоб вважатися мужчиною, мусив пройти
обов’язкові сидіння біля покійника і брати участь у забавах, особливо у «груші»,
мужньо переносячи всі удари. І лише тоді, як він з честю переносив це своєрідне
випробування, йому дозволялося увійти в коло мужчин.
У «похоронній» дії «Гуцульського року» виконувалися ігри, де проявлялася
сила, спритність, кмітливість їх учасників. Проте найцікавішими були характерні
для «посіжіня» ігри-сценки «Млин», «Коза», «Діди» зі своєю специфічною мікроструктурою,
куди входили елементи рядження (переодягання учасників забав
«мельником», «козою, «дідом-жебраком», «бабою»), використання примітивного
реквізиту, елементарного гриму (вимащування обличчя вуглем, сажею, мукою).
Ці сценки, що являли собою особливий ігровий тип, в структурі цілої вистави,
наближеної до професійного театрального мистецтва, давали змогу глядачам
діткнутися до первинних театральних форм, які розкривалися в гуцульській
обрядовості. Іграм-сценкам притаманне було жартівливе, гумористичне начало,
яке скрашувало похоронний ритуал веселими тонами.
В гуцульському похоронному обряді людське життя і смерть не протиставлялись
одне одному, смерть входила в життя як необхідна умова його розвитку.
Смерть — це привід утвердити життя, найповніше проявити його силу. Алогізм
гуцульського обряду ніс у собі віками вироблену логіку, за якою стояло самобутнє
світосприйняття народу. В поховальному обряді гуцулів розкривалася
(якщо скористуватись термінологією М. Бахтіна) амбівалентність народного
світовідчування та динаміка протилежних начал (радості та печалі, життя
та смерті), яка бере початок у суперечливій єдності світу, що вмирає і народжується.
розділ перший УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1900-х НА ШЛЯХАХ ОНОВЛЕННЯ ПАРАДИГМИ «ПСИХОЛОГІЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
78
ірина волицька Г. ХОТКЕВИЧ «ГУЦУЛЬСЬКИЙ РІК»
79