Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

механічність, «запрограмованість» його поведінки, що, за визначенням, виключає
будь-який прояв «живої» свідомості. І що найважливіше — варіан тів доволі
примітивних «програм» у Божого обмаль: «загальне керівництво», «офіційна/
неофіційна зустріч», «мітинг». Так під час зустрічі із Сосновським Божий —
О. Дідик, ніби робот, виконує традиційний «триразовий партійний поцілунок»,
вимовляє, принципово через перекладача, кілька шаблонних фраз, а далі вперто
частує гостя горілкою. Чи, припустімо, на мітингу «зі вшанування пам’яті» Хулія
Хурини Божий під час незв’язної промови раптом затягує приспів із тиражованої
нашими численними державними святами пісні: «Це моя Україна день новий
зустрічає», — при цьому, з усіх сил імітуючи сентиментальну розчуленість як вияв
патріотизму.
Власне, присмак гіркої іронії «Хулія славлю!» виникає від усвідомлення,
що за іншим сценарієм події у виставі й не могли розвиватися: жарт афериста
Сосновського за обставин граничного інтелектуального і духовного зубожіння,
«автоматизації» життєвих процесів просто зобов’язаний був перетворитися
на квінтесенцію суцільного абсурду і заповнити собою порожнечу безцільного
існування. До речі, не обійти увагою одну промовисту деталь: Сосновський —
С. Бабкін сильно гаркавить і коли він, у захваті від вигадки Хуни, вигукує «геніальна
ідейка! Ленінова ідея!», не лишається сумнівів, що останні слова слід
розуміти буквально. Проте йдеться у виставі не лише про запаморочення від
утопічно-хибної комуністичної ідеології. Пропонована І. Ладенком у спектаклі
схема «інфікування» певною «вірусною», хворобливою ідеєю цілком може
розглядатись як універсальна і всеохопна. Однак, апеляція до нещодавнього
соціалістичного минулого знадобилася режисерові, щоб пояснити відсутність
у нашого суспільства «імунітету» стосовно будь-яких фантастичних прожектів
та завідомо брехливих обіцянок. Фінал вистави підкорює чесністю — замість заспокійливого
переконання «все буде добре», режисер ставить виразні «три крапки».
Божий з’являється на кладовищі з лопатою і глобусом, тримаючи їх, як монарх
на парадних портретах тримає скіпетр і державу, щоб відкрити «пам’ятник»
над могилою «учителя». Голова знімає покривало з «монументу», і ми бачимо,
Пташиху із піднятими догори руками, застиглу у позі скульптурного «шедевру»
з київського Майдану Незалежності. Насправді ця, в усіх сенсах загадкова, фігура
бозна що символізує, але у контексті вистави раптом отримує пояснення
і перетворюється на пам’ятник порожнечі, пафосу, несмаку. І раптом у пік урочистостей
Божому на вухо повідомляють про викриття афери… Закінчується усе
промовистою пантомімою: Божий вмощується на свій гумовий «трон», а двоє
хлопців під переспів гуртом «5’nizza» гімну Радянського Союзу намагаються його
звідти посунути, зіштовхнути, підняти, словом, «ліквідувати». Божий упирається.
Боротьба триває…
Один із рецензентів розгледів у виставі історію «про людей,
які придумують великі ідеї для того, щоб мати можливість
героїчно за них загинути» 11 . На нашу думку, йдеться
про більш страшні речі, зокрема про викриття світу, де нічого
«великого» і «героїчного» апріорі не залишилось. Ідея
Спочатку була хибна «Ленінова ідея», а потім і її не стало.
Хулій Хурина — новий месія, який обов’язково займає порожнє
«святе» місце, тверезо констатують у виставі. Більш
того, лише «пришестя» нового «учителя» і «героя» повертає
абсурдові його абсурдний сенс, окреслює перспективи
нового руху, дарує нову мету. Немає тільки гарантії, що
«нове» не виявиться добре забутим старим, і фінал історії,
яка розпочиналася так весело, знову не буде сумним.
Бібліографія:
1. Жежера В. Упоение упражнением // Столичные новости. —
2003. — 28 окт.
2. Русабров Е. Живой театр // Объектив-НО. — Х., 2003. — 9 окт.
І. ЧУЖИНОВА
11
Анничев А. Он, как вы и я, — совсем такой же // Время. —
Х., 2003. — 14 окт.
розділ четвертий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1990–2000-х: У ПОШУКАХ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
914